Історія української культури. Частина 1

 

 

1. Особливості, типологія і періодизація культури Відродження і гуманістичного руху

У XIV ст. починалася нова епоха в історії вітчизняної культури. Її ліричним маніфестом, як і в багатьох європейських країнах, став знаменитий сонет славетного італійця Франческо Петрарки (1304-1374) :

Благословен той вечір, місяць, рік,

Той час і місце, та країна мила,

І мить та світла, що заполонила

Вогнем її очей мене навік.

Благословен і ти, фатальний болю,

Що бог кохання шле нам повсякчас,

І лук, і стріли, що в серця до нас

Несуть солодкі муки із журбою.

Благословенні всі слова, де я

У смутку називав її ім'я.

Бажання всі, жалі, страждання, лиха,

І всі мої канцони, як молитва,

Проспівані в печалі неземній,

Добуті з серця тільки їй одній.

(Переклад В. Калашника)

Це було Відродження, що зародилося в Італії. Поняття Рінашименто (Rinascimento) – «відродження в мистецтві», запроваджене у XVI ст. архітектором і живописцем Джорджо Вазарі (1511-1574), мало тоді цілком визначений смисл; мова йшла про відродження давньоримської культурної традиції, яка заперечувалася середньовічною церквою, оскільки вважалася язичницькою. В сучасній науковій літературі «Рінашименто» використовується для позначення саме італійського Відродження; тим самим підкреслюється особлива роль Італії в розвитку цього типу культури.

Відродження, або Ренесанс (Renaissance) – це перехідна епоха в культурі Європи XІV-XVI ст., яка поєднала старе й нове, традиційне і новаторське, давши своєрідний, якісно новий сплав духовних цінностей. «Вечернею зорею Середньовіччя і водночас ранковою зорею Нового часу» називає цю культуру історик Л. Баткін. Він вдало використовує поняття «діалогічності», що означає «зустріч» двох пластів культурної спадщини – античного й середньовічнохристиянського. Сама ж культура Відродження є третім її типом, що реалізує даний діалог.

Відродження сформувало особливу антропоцентричну картину світу, в центрі якої обожнена людина як найвище творіння природи, що панує в ній; як господар історії, вільно діючий в світі ідей, відносин, культур. Ренесанс схильний сприймати в людині прекрасне і потворне, піднесене і низьке, трагічне і комічне, не розділяючи її на буттєво кращу або гіршу, бо вона сама є мірою своїх вчинків.

У більш вузькому значенні ренесанс – провідний стиль у мистецтві XІV-XVI ст., але не єдиний. У культурі Відродження сильними залишалися позиції готики, наприкінці епохи з’явився маньєризм, а вітчизняна культура кін. XVІ ст. відзначена таким унікальним явищем як синкретичний ренесансно-барочний стиль.

Перехідність Відродження обумовлена особливостями соціально-економічного розвитку Європи, осереддям якого були міста. З поч. XІV ст. вони перетворювалися з феодальних поселень у якісно нові адміністративні центри з розвиненими ремеслами й торгівлею. Саме у ренесансних містах формувалося громадянське суспільство, засноване на правових гарантіях і формальній рівності різних суб’єктів власності. Його передвісники цехові братства – об’єднання ремісників і міщан, що мали свою власність, професійні статути та суди, обирали голову (цехмістра), спільно відзначали свята, надавали матеріальну допомогу своїм членам. Громадянське суспільство потребувало постійної виконавчої влади, що базувалася тільки на законі й компетентності. У др. пол. ХVІ ст. у багатьох великих українських містах користувалися магдебурзьким правом самоврядування. Першим здобув його Львів, пізніше Кам’янець-Подільський, Київ, Луцьк, Кременець. Влада у таких містах належала магістрату, який обирала міська громада. Поступово в її структурі формувалася особлива соціальна група інтелігентів-адміністраторів; вони відігравали значну роль не тільки у ствердженні політичного авторитету міст, але й у розвитку нової культури. Остання була збагачена бурхливим розвитком торгівлі, яка повністю залежала від виробництва. З’явилася універсальна одиниця міжнародного торговельного обміну – золотий флорин. В усій Європі гроші (талери,