Історія української культури. Частина 1

XVI ст. – період зрілого Відродження в українській культурі, що позначений пробудженням національної самосвідомості. То були тяжкі часи спустошливих нападів турецько-татарських агресорів, посилення національного і релігійного тиску з боку польської шляхти (Люблінська унія 1569), боротьби між Реформацією і контрреформацією на чолі з орденом єзуїтів, підготовки до створення конфедеративної держави, загострення соціальних протиріч, кризи православної церкви й пов’язаної з нею системи освіти. Проте, незважаючи на несприятливі умови, Україна переживала певне культурне піднесення. У Львові, Острозі, Києві, Перемишлі вільно проживали і творили відомі представники європейської ренесансної культури – Філіп Буонакорсі Каллімах, Конрад Цельтіс, Ієронім Празький, Ян Лятос, Кирило Лукаріс, Никофор Параскез та ін. З’явилися наукові осередки, справжні гуманістичні центри учених людей, які брали активну участь у громадському житті, писали і перекладали різноманітні твори, укладали підручники і словники, проводили диспути, засновували друкарні, школи.

Двома найважливішими подіями відзначене українське Відродження XVI ст. В 1544 р. у Львові при церкві св. Миколая засновано Успенське братство. Це було неформальне, національно-релігійне об’єднання свідомих громадян (заможних міщан, купців, ремісників-селян, дрібних власників), занепокоєних станом православ’я та майбутнім культури. Збереглися статути братських громад, які вражають своїм гуманістичним змістом, турботою не тільки про спільне благо, а й окрему людину, її гідне життя. З плином часу ці організації зливалися у потужній братський рух, який у багатьох відношеннях визначав розвиток української культури Нового часу. Але вже у др. пол. XVI ст. братства стали прообразом громадянського суспільства. Спочатку вони опікувалися освітою городян (організовували школи, доступні для всіх верств населення, оплачували з громадської каси роботу вчителів і підручники), засновували бібліотеки, займалися науковою і видавничою діяльністю. Братства турбувалися і про належний християнину моральний клімат у сім’ї, гідний відхід людини із цього світу – для немічних і самотніх були засновані шпиталі-госпіси, де утримання й опіка здійснювалися за рахунок громади.

Але поступово братства почали втручатися в церковне життя, критикуючи тих православних ієрархів, які претендували на необмежену владу в церкві і зрадили звичаї, мову, віру свого народу. Розгорталася боротьба за пряме підпорядкування Константинопольському патріархові й незалежність від місцевих церковних владик. Є багато спільного, що зближувало діячів братського руху й ідеологів Реформації. Це критика пануючої церкви і кліру, допуск до проповідницької діяльності, переклади Біблії на національні мови та вільне тлумачення її текстів. Але головним було те, що поступово місцеві церковні ієрархи опинилися під фактичним контролем міської громади.

Друга важлива подія української культури XVI ст. – заснування у 1576 р. князем Костянтином Острозьким науково-просвітницького центру в Острозі, де працювали вітчизняні і західноєвропейські гуманісти. До нього, крім ученого гуртка, входила академія (колегія) – перший український навчальний заклад європейського типу, а також друкарня І. Федорова. Намагаючись зберегти культурну ідентичність, діячі центру публікували полемічні твори слов’янською мовою, відстоювали православний релігійний обряд. Саме з діяльності Острозької академії починалося вивчення Біблії як тексту, розвиток друкарства сприяв критичному перегляду релігійних рукописів. Разом з тим академія затвердила зразок української православної школи як тримовного ліцею, гімназії або колегіуму (слов’яно-греко-латинський колегіум).

Серед відомих українських гуманістів XVI ст. – поет і педагог Павло Русин із Кросна (бл. 1474-1517), який викладав у Краківському і Віденському університетах античну літературу. Він стверджував ренесансні ідеї про спроможність людини завдяки власним зусиллям, доброчесності та доблесті піднятися до рівня богоподібності, досягти земного щастя і залишитися в пам’яті людей. Лукаш з Нового Міста (пом. бл. 1542) – доцент філософії та магістр вільних мистецтв Краківського університету, рушіями суспільного прогресу визнавав людей творчих і освічених, до яких належав сам. Своїм головним досягненням він вважав перший в Європі підручник з епістолографії, бо мистецтво листування було для гуманістів дійовим засобом відстоювання соціальних прав і свобод, популяризації своїх поглядів. Поет і перекладач Севастян Кленович (1550 – між 1602-1608) – автор популярної тоді «Роксоланії», віршів та сатир, написаних польською та латинською мовами. Головні мотиви його творів – глибокий патріотизм та громадянське служіння рідному краю. Філософ і поет, автор поеми «Острозька війна» Симон Пекалід (1567 – після 1601) свій життєвий ідеал шукав в активній діяльності, наголошуючи на самоцінності людської особистості. Серед представників українського гуманістичного руху – культурно-освітній діяч і поет, перший ректор Острозької академії Герасим Смотрицький (пом. 1594) та його син Мелетій Смотрицький (1572-1633) -учений філолог і письменник; брати Лаврентій (пом. 1634) та Стефан Зизанії (1570-1600) – філософи, письменники, перекладачі.

До кола найвидатніших європейських гуманістів XVI ст. належав Станіслав Оріховський (1513-1566) – поет, публіцист, оратор, філософ, політичний діяч, якого називали «русинським Демосфеном» та «сучасним Цицероном». Майже 17 років він навчався в університетах Польщі, Німеччини, Італії. Його учителями були Ф. Меланхтон і М. Лютер, а друзями – А. Дюрер, У. фон Гутен, Л. Кранах. Відомо, що католикові, який паплюжив православ’я – віру його матері-українки, С. Оріховський, котрий гордо називав себе Роксоланом, відповів двома гнівними трактатами, де відстоював гідність людини, її право на вільний вибір релігії та святий обов’язок шанувати віру предків. Серед його праць, написаних латинською та польською мовами, гуманістичний твір про природу демократичної держави –