Історія України

4) українська діаспора частково розселена компактно, а частково розсіяно, її походження, з одного боку, автохтонне (оскільки частина українського населення опинилася у складі інших держав унаслідок територіальних поділів і перерозподілів), з іншого – іммігрантське;

5) діаспора становить уже інтегральну частину країни поселення, внаслідок чого її члени, на відміну од недавніх іммігрантів, звичайно є громадянами даної країни, які не мають наміру повертатися на історичну батьківщину, прагнучи водночас одержати від останньої допомогу в збереженні своєї етнокультурної ідентичності;

Налагодження,  розширення  і  усіляке  зміцнення  зв’язків  з українською діаспорою не тільки є певним моральним обов'язком України як історичної батьківщини всіх зарубіжних українців, а й має на меті досягнення   певних   раціональних   політичних   та   економічних   цілей. Зокрема, це стосується використання інтелектуального, політичного та економічного потенціалу діаспори для встановлення дружніх і тісних стосунків України з державами проживання зарубіжних українців, посилення ролі, яку відіграє Україна у світовому співтоваристві. У цьому інтереси Української держави й української діаспори цілком збігаються.

 

 

 

Запитання для самоконтролю

 

 

1. Визначіть хронологічні рамки основних міграційних потоків українців.

2. Які історичні чинники впливали на «хвилі еміграції» українців?

3. Охарактеризуйте взаємозв’язки України та української діаспори.

4. В яких країнах мешкають найчисельніші українські громади?

5. Назвіть видатних представників української діаспори.

 

 

 

 

Термінологічний словник

 

Діаспора – розпорошення, розселення по різних країнах народу, вигнаного обставинами, завойовниками або пануючою владою за межі батьківщини; уся сукупність вихідців з якоїсь країни та їх нащадків, які проживають за її межами.

 

Маргіналізація – незавершений, неповний   перехід людини в нове соціальне середовище, за якою вона втрачає попередні соціальні зв'язки, але ще не може повною мірою пристосуватися до нових умов життя.

 

Міграція – пересування, переміщення.

 

 

 

 

Література

 

1.  Вівчарик М. М. Україна: від етносу до нації. – К., 2004.

2.  Горєлов М. Є., Моця О. П., Рафальський О. О. Цивілізаційна історія

України. – К., 2005.

3.  Історія України. Україна крізь віки. Т. 15. – К., 1999.

4.  Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996.

5.  Міграційні рухи з Західної України до Західної Канади. – Едмонтон,

2002.

6.  СавчукБ.Українськаетнологія.–Івано-Франківськ,2004.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛЕКЦІЯ 6

 

 

 

ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ: ЕТАПИ Й ОСОБЛИВОСТІ

 

 

 

 

6.1. Київська держава  (Київська Русь)

 

Формування державності на території Україні відбувалося протягом тривалого історичного періоду в процесі розпаду первіснообщинного ладу східних  слов’ян,  який  особливо  виявився  протягом  VI-IX ст.,  в  умовах зародження феодальних відносин і переходу до класового суспільства.

Через відсутність письмових джерел не можливо висвітлити точно становлення української державності – Київської Русі. Відомо, що у IX ст. в київських землях правили князі Аскольд і Дир.

У середині IX ст. виникає держава і в землях словенів, які в 862 р. запросили до себе в якості правителів варягів на чолі з Рюриком. По смерті своїх братів він став єдиновласним князем.

Отже, в IX ст. виникли два окремих державних утворення: слов’янська Київська Русь і слов’яно-фінська Новгородська Русь. Олег, який успадкував владу після Рюрика, підступно вбив Аскольда і Дира в 882 р. і став правити Києвом. Цим самим він об’єднав в єдине ціле Київські і Новгородські землі.

На думку українського історика  М. Грушевського, війна і торгівля

стали визначальними чинниками українського державотворення в київську добу.

Утвердження  Олега в Києві стало  вирішальним кроком на шляху державного  будівництва  в Східній Європі і мало далекосяжні  наслідки. Якщо до Олега Руська земля була федерацією племен, то з моменту об’єднання новгородської півночі й київського півдня вона почала свій шлях до централізованої держави із самодержавною формою правління.

Київська Русь в IX - XIII ст. об’єднувала фактично усіх східних слов’ян і була однією з найбільших держав Східної Європи. Її територія простягалася з півночі на південь – від Балтики до Чорного моря, зі сходу на захід – від Волги до Карпат.

Землі Київської Русі були багаті на родючі ґрунти, в лісах водилося безліч дичини. Це давало змогу слов’янам вести осілий спосіб життя. Територія держави охоплювала величезний простір, хоча кількість людей, які тут проживали, залишалася невеликою. Така кількість населення і велика територія значною мірою зумовила специфічність функціонування державного утворення східних слов’ян. Головне завдання такої  держави  полягало в тому, щоб утримати й захистити величезні території, а не нападати й завойовувати інші землі. Згадані природні й демографічні фактори не давали можливості князям Київської Русі створити потужну, централізовану державу. Багаті природні ресурси й відносна слабкість слов’янської держави приваблювали агресивних сусідів, які постійно зазіхали на землі східних