Історія України

Згідно з даними перепису 1989 р. 33% українців Латвії було зайнято в промисловості, 8,6 % – в сільському господарстві, 8,9% – на будівництві,

6,6 % – в торгівлі, 10,7 % – в транспорті й службі зв’язку, 5,6% – в охороні здоров’я  й  службі  соціального  забезпечення,  2,1 %  –  в  науці.  Високу питому вагу становили офіцери й прапорщики розміщених на території Латвії  частин  Радянської  Армії.  Близько  половини  українців  (49,5 %) вважали рідною мовою українську.

 

Литва

За переписом населення 1989 р. в Литві проживало 44,8 тис. українців, що становило 1,2% населення республіки. Понад дві третини з них (78,6%) народилися за межами Литви. Майже третина українців (13,3 тис.) проживала у Вільнюсі. Значні громади українців були в Клайпеді (7,8 тис. осіб), Каунасі (5,2 тис.), Шауляї (2,7 тис.), Панєвєжисі (1,2 тис.), а також в окремих районах Литви  –  Ігналінському  (2,4 тис.),  Іонавському  (1,3  тис.),  Тракайському (1,1 тис.).Українці посідають у Литві друге місце (після євреїв) за часткою осіб,  які  мають  вищу  освіту  (21,9 %),  і  перше  –  за  часткою  осіб  із середньою спеціальною освітою (28,7%).

 

Українці в Азії та Африці

Китай. До революції 1917 р. в Маньчжурію переселилося понад 20 тис. українських сімей. Найбільша кількість переселенців осіла в Харбіні, місті, заснованому 1898 р. Невдовзі воно стало центром усієї північної Меньчжурії. За непрямими підрахунками, у 1920-х–1930-х роках у Харбіні проживало понад 15 тис. українців, а всього в Маньчжурії (Харбін, Мукден, Дайрен, Кірін тощо) – від 30 до 40 тис. Вони підтримували тісні зв’язки з

«материковою» Україною і з українцями, які проживали на Далекому Сході.

Враховуючи всі українські скупчення в Китаї в 1920-х-1940-х роках (Маньчжурія і передусім Харбін, а також Шанхай, Тяньцзінь і Циндао), загальну кількість українців у цій країні на той час можна оцінювати цифрою в межах від 35 до50 тис. чоловік.

Говорити про українську етнічність у Китаї як про скільки-небудь помітний фактор нинішньої китайської дійсності важко. Хоча за даними сучасного китайського українознавця професора Хе Жунчана, очевидно, що всі вони цілком асимілювалися і інтегрувалися в суспільне життя цієї країни.

 

 

 

Туреччина

Після розгрому Запорозької Січі частина козаків (близько 10 тис.) змушена була покинути рідні землі й оселитися на території Османської імперії   в   гирлі   Дунаю.   Тут   вони   заснували   Задунайську   Січ,   яка проіснувала до 1828 року.

Через брак необхідних джерел важко встановити точну кількість українців і показати конкретні вияви українського громадського життя в Туреччині протягом 1920-х-1940-х років. Відомо, що за кілька років після закінчення громадянської війни через Стамбул пройшли й певний час проживали в Туреччині понад 300 тис. емігрантів (так званих «білих»), вихідців із Росії. Значну частину цих емігрантів становили українці.

За даними журналу «Тризуб» (1928 р., ч. 22-23), чисельність організованих українців у Туреччині становила у цей час приблизно 450-

460 чол. Водночас у доповіді представника Української громади в Туреччині

В. Филоновича на 1-й конференції української еміграції в Празі (червень

1929 р.) зазначалося, що в Туреччині перебуває 200-250 українських емігрантів.

Українська громада в Туреччині як один із осередків, що входили до складу Української Головної Еміграційної Ради, проіснувала до кінця 1950-х років. Давні емігранти повмирали, а їхні нащадки (їх було небагато) асимілювалися.

 

 

Туніс

На початку 1920-х років в Єгипті й Тунісі недовгий час проживало певне число українців, які з’явилися тут у складі рештків російських армій Денікіна і Врангеля. Зокрема, серед 6 тис. врангельців, що 1921 р. на 34 кораблях дісталися до Тунісу, було близько 2 тис. українців. Їх розмістили в таборах на околицях Бізерти.

Невелика українська колонія (до 300 осіб) протягом 1947-1956 рр. проживала в селищі Бен-Метір (Туніс) ,де було налагоджене повнокровне суспільне  життя.  Колонія  виникла  завдяки  ініціативі  інженера- будівельника Сидора Тим’яка ,який у червні 1947  р. уклав угоду з французькою будівельною фірмою про виїзд українських фахівців і робітників, які перебували в таборах переміщених осіб в Австрії та Німеччині, на будівництво греблі в Тунісі. У 1947-1948 рр. до Бен-Метіру кількома транспортами прибуло 285 українців, поміж них жінки і діти. Спочатку життям поселенців опікувалася технічна рада, а згодом оформилася Українська громада з управою, яка обиралась.

 

 

 

Таким чином, українці упродовж тривалого часу залишали свою Батьківщину  й опинялися на  короткий  час  або  оселялися на  постійне проживання поза межами материнського етнічного регіону. Та незважаючи на це, більшість  українців усвідомлює свою приналежність  до українського етносу, виокремлюючи себе з-поміж інших етнічних спільнот. Українська діаспора має кілька етапів свого становлення і велике поширення у світі.

Багатограннасукупнареальність,якумиозначаємопоняттям

«українська діаспора», характеризується такими рисами:

1) стрижневим моментом поняття «українська діаспора» є фіксація факту перебування частини українського етносу за межами території його ядра - України;

2) термін «діаспора» підкреслює факт переважно недобровільного розсіяння людей одного етнічного (в нашому випадку – українського) походження;

3) за невеликими винятками, вся українська діаспора, враховуючи те, що