Історія України

«Планом заходів Міністерства внутрішніх справ СРСР по перевезення спецпоселенців із західних областей УРСР» передбачалося виселити 75 тис. чоловік.  Проте  невдовзі  Міністерство  держбезпеки  СРСР  збільшило  цю

 

 

 

цифру до 100 тис. На початку 1950-х років чисельність українців, виселених на спецпоселення, досягла близько 172 тис. чоловік.

Та частина українців, яка з політичних міркувань не повернулася на батьківщину, а залишилася в західних окупаційних зонах Німеччини, перебувала переважно в таборах для біженців та переміщених осіб. «У таборах стрінулись українці з різних земель: з Великої України, Галичини, Волині, Закарпаття й Буковини. Була ще неймовірна мішанина людей – партійні й безпартійні; колишні в’язні; рядові червоноармійці й полковники; письменники й неписьменні; свідомі патріоти й русифіковані: селяни, робітники, фахівці, люди з вищою освітою». Згідно з даними ЦПУЕ, наприкінці 1946 р. на території Західної Німеччини проживало ще 177 тис. українців, зокрема в американській зоні – 104 тис., в англійській – 54 тис., у французькій – 19 тис. Найбільше скупчення українців зафіксовано в Баварії.

У 1950-х роках еміграція українців з Європи помітно скоротилася, хоча невеличкі групи з Німеччини, Австрії, Бельгії, Франції та Великобританії й далі переселялися до США і Канади. У цілому з 1947 по 1957 рр. до США переселилося приблизно 80 тис. українців, до Канади – 30 тис., до Австралії й частково Нової Зеландії – 20 тис., до Бразилії – 7 тис., до Аргентини – 6 тис., до Венесуели – 2 тис. Наприкінці 1960-х і в 1970-х роках до Західної Європи й в Північну Америку переселилася невелика кількість осіб українського походження з Польщі, Югославії і Чехословаччини. Тоді ж і в наступне десятиліття поодиноким українцям-дисидентам, а також небагатьом єврейським емігрантам було дозволено виїхати з СРСР. Слід зазначити, що українці в Західній Європі часто ідентифікувалися як росіяни.

Виїзд з території вже незалежної України через різні, передусім соціально-економічні, причини в 1990-і роки відносно великої кількості громадян  на  постійне  проживання  за  кордон отримав  назву четвертої хвилі української еміграції. З розпадом СРСР і утворенням на його просторах нових суверенних держав українські меншини, які проживали в цих країнах, перейшли на становище зарубіжних. Виникло, по суті, нове соціальне явище – так звана східна українська діаспора.

Після проголошення незалежності еміграція спочатку зменшилася до

44,4 тис. чоловік у 1992 р., потім зросла до 58,7 тис. у 1994 р. й знову стала зменшуватися, становлячи в 1995 р. 54,0 тис., у 1996 р. – 53,0 тис. чоловік. Одночасно зменшилася питома вага виїзду в Ізраїль, яка становила в 1994-

1996 рр. приблизно третину всього виїзду. Потік емігрантів в інші країни, передусім США й Німеччину, навпаки, зростав. У 1992-1996 рр. на ці дві країни припадає майже половина емігрантів.

 

 

 

5.4. Основні міграційні потоки українців

 

 

Перш за все треба вияснити суть понятть «західна українська діаспора» та «східна українська діаспора». Так, західна діаспора впродовж проживання у відповідних країнах кількох поколінь українців розбудувала широку мережу власних етнічних організацій і установ, що створило їй широкі можливості для збереження української ідентичності й продовження свого існування власне як діаспори, незважаючи на свою майже суцільну інтегрованість у суспільне життя країн проживання.

Що ж до українців у країнах колишнього СРСР, то вони перейшли на становище зарубіжних практично неорганізованими. Це зумовило великі труднощі не тільки для їх етнічної самоідентифікації, а й для взаємодії з Україною. Адже забезпечення потреб та інтересів діаспори, а також її ефективна взаємодія з країною походження можуть бути забезпечені тільки на груповому рівні, тобто, коли громадські організації діаспори співпрацюють із відповід- ними громадськими чи державними організаціями й установами України.

Якщо проблема західної української діаспори полягає в збереженні етнічної ідентичності, то східної – передовсім у відродженні такої ідентичності. Але відмінності між західною і східною українською діаспорою полягають не тільки в наявності чи бракові достатньо активних власних етнічних організацій, а й у характері та цілях їхньої діяльності. Так, невідривною складовою західної діаспори є українські політичні емігранти зі своїми специфічними організаційними структурами, які часто-густо визначали й спрямовували громадську активність української етнічної групи в країнах поселення. У підсумку така активність західної діаспори далеко переросла цілі звичайного етнокультурного самозбереження й зумовлювалася та надихалася цілями переважно національно-політичного характеру. Цілком закономірно, що моменти національно-політичного порядку нерідко домінують і в нинішніх підходах західної української діаспори до її взаємодії з Україною. Загалом, з огляду на характер завдань та цілі громадської активності західну українську діаспору слід визначати як не тільки етнокультурну, а й національно-політичну, тоді як східна сьогодні має суто етнокультурний характер. Очевидно, що найближчим часом ситуація навряд чи кардинально зміниться.

Крім того, західна українська діаспора практично не потребує створення  додаткового  механізму  міжнародно-правового  захисту  її інтересів, тоді як східна – потребує. Більше того, західній діаспорі не потрібна матеріально-фінансова допомога від історичної батьківщини, а східна не може поки що без