Історія України

 

 

 

Україною дає відчуття певної єдності й спільності всім українським громадам, що реалізується у встановленні й розвитку багатьох зв’язків між ними: культурних, релігійно-церковних, професійних, економічних тощо.

Враховуючи  домінування  духовних,  психологічних  чинників  у єднанні всіх українців, можна констатувати, що світове українство – це спільнота  передусім соціально-психологічна. При  цьому  утворені  й координуючі органи діяльності всіх українських громад зарубіжжя – Українська Всесвітня Координаційна  Рада і Світовий Конгрес Українців, направляють свої зусилля на розвиток українства, української культури, збереження мови, традицій, славних сторінок минулого Батьківщини.

У 2000 р. Петро Яцик, канадський бізнесмен і меценат, який в далекому

1949 р. 18-річним юнаком прибув із села на Львівщині до Монреаля, пройшов нелегкий шлях українського емігранта, заснував міжнародний фонд «Ліга українських меценатів», у який перераховано сотні тисяч доларів для фінансування міжнародного конкурсу знавців української мови. Майже всі статки він передав на благодійні потреби, перша тисяча яких пішла на видання українського «Букваря» для навчання українських дітей Канади. Мільйон  доларів  П. Яцик  передав  на  створення  науково-дослідницького центру  історії  України  ім.  М. Грушевського  українською  і  англійською мовами. 750 тис. доларів перерахував на відкриття українського відділення при Колумбійському університетів США, понад 2 тис. томів власної бібліотеки передав Національному інституту української літератури в Києві. У справі меценатства його без перебільшення можна поставити в один ряд з Іваном Мазепою, Андрієм Шептицьким та іншими патріотами України.

Потрібно зазначити, що природа відносин між діаспорою та країною її походження, а також між окремими, розмежованими політичними кордонами частинами самої діаспори досліджена ще недостатньо. Проте з досвіду відомо, що коли такий зв’язок переривається, припиняється життя відповідної діаспори чи її частини. Специфіку такої інформаційної взаємодії канадський професор Петро Потічний вбачає в тому, що вона проходить по етнічних лініях зв’язку. Останні  утворюють  своєрідну тріаду  відносин між діаспорою, країнами її проживання та історичною батьківщиною (країною походження).  Ця тріада  відносин у деяких діаспор, зокрема  у західної української, відзначається великою стійкістю.

Це дозволило діаспорі не тільки забезпечити своє відтворення, а й організувати і контролювати, принаймні в деяких країнах поселення, певні політичні та економічні ресурси й тим самим впливати на політику цих країн, а  отже,  і  на  міжнародну  політику.  Тривалий  розвиток  українців  як

 

 

 

бездержавного   народу  справді   сформував   у  них   інше,  ніж   у  давно

«одержавлених» націй, ставлення до явища державності. Оскільки українська держава не існувала як даність, як необхідний і звичний атрибут життєдіяльності етносу, феномен державності став однією з найвищих соціокультурних цінностей, метою, на реалізацію якої були націлені зусилля всієї політично активної частини етносу, зокрема й діаспорної. Але досягнення цієї мети не означає зникнення діаспори. Як вказувалося вище, діаспора існує не для країни, з якої вона вийшла, а передусім сама для себе, і сенс свого існування як своєрідного окремого суспільства вона знаходить у самій собі.

Вже не ідея держави, а реальна Українська держава й далі консолідує, створює стимули для подальшого існування діаспори. Необхідним кроком до  обопільного  взаєморозуміння  мало  б  бути  усвідомлення  того,  що діаспора має свої, відмінні від наших, інтереси, обумовлені її глибокою інтегрованістю в суспільства країн проживання, і що інтереси українців в Україні й українців у діаспорі збігаються внаслідок цього лише частково.

Вже  те,  що  діаспора  є  і  самим  своїм  буттям  урізноманітнює  та збагачує українську присутність у світі, що вона надає та буде надавати, виходячи зі своєї духовної потреби, своїх почуттів і сентиментів до «старого краю», посильну допомогу (передусім моральну й політичну) Україні, є надзвичайно цінним.

Отже, поняття «українська діаспора» означає всю сукупність українців  або  ж  осіб  українського  походження,   які  проживають   за межами  території України і охоплює різні категорії  людей українського походження з різним ступенем зв’язків з історичною батьківщиною:

1) українське населення на суміжних українських етнічних землях, які нині не входять до складу України;

2) соціальне-економічну еміграцію з України колонізаційного типу від початку XIX ст. до 1960-х–1970-х років, спрямовану на Схід, переважно, в межах території колишнього СРСР;

3) соціальне-економічну (заробітчанську) еміграцію з кінця XIX ст.

переважно в західну півкулю;

4) політичну еміграцію після 1917-1920 рр. і з кінця Другої світової війни;

5) індивідуальних різного часу та з різних причин українських емігрантів, які в нових місцевостях свого перебування прагнуть зберегти етнічну ідентичність та підтримувати зв’язки з Україною.

 

 

 

5.2. Етапи формування української діаспори

 

 

Традиційно вважається, що початок українській діаспорі поклала група українських переселенців із південно-східної Пряшівщини до Бачки й Банату (територія колишньої Югославії), яка осіла тут у середині XVIII ст. Упродовж другої половини XIX ст. ці українські поселення, зокрема в Сремі, поповнили вихідці з північної Пряшівщини. Водночас у 1890-1898 рр. близько 8 тис. українських поселенців, переважно з Галичини, прибуло до Боснії.

В історії формування сучасної української діаспори чітко простежуються чотири хвилі масового переселенського руху з України: умовні хронологічні рамки першої хвилі охоплюють період з останньої чверті