Історія України

У першій хвилі переселень, що відбувалися у формі як міграції (в межах кордонів Російської імперії), так і еміграції, переважали соціально- економічні мотиви; в другій сталось поєднання соціально-економічних і політичних причин; третя хвиля здебільшого мала характер політичної еміграції, четверта – здебільшого має економічний характер.

Перша і частково друга хвиля переселень диктувалися суворими економічними законами: надлишок робочої сили в одному місці, зокрема в Україні, стимулював її «перекачування» до інших територій чи інших країн, де в ній була потреба. У широкому контексті український міграційний (еміграційний) рух був частиною світового міграційного процесу, що особливо  активізувався  на  рубежі  ХІХ-ХХ ст.  Першими  українськими переселенцями  на  американський  континент  стали  Василь Єлиняк і  Іван Пилипів, які 6 вересня 1891 р. прибули до Канади з села Небилів Калуського повіту  і  стали  історичними  родоначальниками  українства  в  цій  країні.

«Саме вони, за висловом Івана Боберського, видатного громадсько- політичного діяча та журналіста, своїм побутом започаткували першу карту тяглої української історії в цій країні».

Переселенський рух з українських земель між двома світовими війнами отримав назву «другої хвилі» масової української еміграції. Поряд із соціально-економічними причинами, які стимулювали цей війни розпаду Австро-Угорщини ці території відійшли відповідно до Польщі, Румунії та Чехословаччини, самодостатнє значення для започаткування цієї еміграційної хвилі мали політичні причини. До кінця 1920-х років остаточно викристалізувались як головні центри, так і периферійні осідки української

 

 

 

політичної еміграції в європейських країнах. До перших від самого початку належали Польща й Чехословаччина.

Розпорошившись по багатьох країнах світу, насамперед Європи, відчуваючи нестатки й труднощі повсякденного життя, українські емігранти все ж не перетворилися в безлику людську масу. Вони виявили достатні внутрішні сили для самоорганізації, а відтак для збереження себе як частини українського етносу, відірваної через вказані вище причини від його ядра. Цьому   сприяла   діяльність   створених   емігрантами   в   місцях   їхнього скупчення численних громадських і культурно-освітніх установ. Великим досягненням стало заснування, зокрема в Чехословаччині кількох українських вищих навчальних закладів і науково-дослідних інституцій.

Соціологічно міжвоєнна українська політична еміграція тісно пов’язана із загальним переміщенням за кордон сотень тисяч людей, початок якому поклала Перша світова війна, а кінець – революція в Росії 1917 р. і встановлен- ня на території поваленої імперії радянської влади. Різні джерела подають різні цифри загальної кількості людей, які покинули цю територію під час подій  1917-1920 рр.  Вельми  непросто  дати  характеристику  кількісних параметрів й структури української еміграції в Європі, джерелами якої стали світова війна, революція та поразка в боротьбі за незалежність України.

По-перше, ні в той час, ні пізніше ніхто не вів загальної статистики виходу українців на еміграцію.

По-друге, якщо йдеться про власне політичну українську еміграцію, то фактично створилося дві еміграції – із Наддніпрянської України і з Галичини й Буковини. Кожна з них мала дещо відмінне обличчя і дуже відмінну історію.

По-третє, значна частина емігрантів, українців за походженням, опинилася за кордоном у так званому російському емігрантському комплексі, виокремлювати з якого цих людей можна лише умовно.

По-четверте, в міжвоєнний період у ряді європейських країн перебували   емігранти-галичани,   котрі   виїздили   сюди   на   сезонні   чи триваліші заробітки.

Невдовзі до них додалися Німеччина  і Франція.  Зате втратила своє значення одного з центрів української політичної еміграції Австрія, зокрема її столиця Відень. На території ряду інших європейських держав – Бельгії, Болгарії, Югославії, Італії, Туреччини, Швейцарії, Фінляндії, Угорщини, Англії тощо – перебували «периферійні» осередки української політичної еміграції. Проміжне становище весь час посідала Румунія. Треба зазначити, що  власне  українські  переселенці  до  Європи  часто  ідентифікувалися  як

 

 

 

росіяни. Особливо це стосується Франції. Тільки в останні роки в цій країні починається, образно кажучи, реабілітація українських «привидів».

За словами Жака Шевченка, голови Об’єднання французів українського походження, професора історії, третина французів є або дітьми, або   внуками   українських   іммігрантів.   Українців   у   Франції   називають

«привидами», яких французька історіографія ігнорувала довгі десятиліття, нагадавши, що 20 % еміграції, яку називають російською, насправді склали українці. 7 жовтня 2006 р. в центрі Парижа з’явилася меморіальна дошка, присвячена українській еміграції, на якій французькою мовою викарбовано:

«Ріг Сен-Жерменського бульвару і вулиці Сен-Пер, позначений близькістю до української греко-католицького собору і скверу ім. Тараса Шевченка, з другої  половини  ХХ ст.  був  найважливішим  місцем  зустрічі  української еміграції Франції. Позбавлені чужоземними державами своїх прав, своєї ідентичності й своєї землі, українці емігрували десятками у Францію, де їхня праця стала незаперечним внеском в її економічну, соціальну, культурну і політичну історію».

Українську діаспору можна розглядати як своєрідну форму соціуму; як сукупність людей українського роду, які через історичні обставини опинилася за кордонами України; попри відмінності у традиціях і культурі між різними територіальними гілками діаспори, соціальному походженні, статусі, освіті й вартісних орієнтаціях її представників, вона зберегла певну спільність інтересів та устремлінь.

 

 

5.3. Статистичні дані щодо розселення  українців у світі

Слід підкреслити, що будь-які статистичні дані про чисельність українців та про їхнє