Історія України

Потрібно брати до уваги й те, що донедавна українці в країнах Східної Європи і в республіках колишнього СРСР не мали змоги вільно самоідентифікуватися. Негативне ставлення влади до проявів національної (етнічної) самосвідомості й до прагнення зберегти свою національну культуру, що  виявлялося  в  браку  умов  для  національно-культурного  розвитку,  в

 

 

 

прихованій або й відкритій їх дискримінації, спричинили ситуацію приховування українцями своєї національності. Сучасні наукові дослідження засвідчують, що усвідомлення людиною своєї належності до певного етносу формується ще в дитячі роки й у дорослому віці, навіть в іноетнічному оточенні, зазвичай не змінюється. Тому «зникнення» за даними урядової статистики фактично упродовж життя одного покоління в колишньому СРСР, а також у ряді країн Східної Європи кількох мільйонів українців можна пояснити лише застосуванням щодо них дискримінаційних заходів (з етноцидом включно), що спричинило появу стійкого «етнічного жаху».

Незважаючи на існування чималої кількості доказів про неточність відтворення чисельності українців у світі офіційною статистикою, будемо дотримуватися саме її даних як найбільш вірогідних. Будемо сподіватися, що майбутні переписи населення дадуть нам правдивішу ніж та, що існує сьогодні, інформацію стосовно українців у різних країнах світу.

Беремо, отже, за основу визначення чисельності українців дані офіційної статистики, а там, де не ведеться облік етнічної належності чи етнічного походження населення, – статистику церковну та інших громадських організацій. У це число входять як ті, що усвідомлюють себе українцями, так і ті, які лише за своїм етнічним походження частково чи цілковито є українцями. Останнє стосується насамперед тих українців, які проживають за межами нашої держави.

Характер розселення народу, безумовно, впливає на збереження і розвиток ним своєї етнічності. Це добре помітно, коли розглянути рівень самосвідомості, зокрема само ідентифікації, територіального ядра та діаспорних частин українського етносу. Провідний український етнолог Володимир Євнух пропонує в цьому разі застосувати схему відомого англійського  вченого  Ентоні  Сміта,  згідно  з  якою  структуру  кожного етносу можна уявити у вигляді трьох концентричних кіл: ядра, маргінального прошарку та етнічних категорій.

Для представників  ядра  українського етносу  властивий  найвищий ступінь самосвідомості й самоідентифікації. Це рівень, коли особа не просто від часу до часу згадує чи заявляє про свою належність до українського етносу, а й сприяє генеруванню, репродукції української етнічності. Ядро етносу, безумовно, перебуває в Україні. Проте до цього ядра, визначеного за найвищим рівнем самосвідомості, входять не всі представники територіального ядра етносу, тобто не всі українці, які проживають в Україні. Значна частина територіального ядра перебуває в маргінальному прошарку або й поміж етнічних категорій.

 

 

 

До маргінального  прошарку належать ті, кому властива подвійна, а нерідко й потрійна етнічна самосвідомість, що формується у процесі постійних етнічних контактів або триває в такому засвоєнні нею культури та менталітету іншого етносу чи етносів, при якому людина перебуває ніби на межі між ними й, відповідно, ідентифікує себе з кількома етносами одночасно. Маргінальний стан  – це щабель до асиміляції, яка первинно є об'єктивним  процесом під час  взаємодії двох або  кількох етносів,  але в подальшому може стимулюватися на рівні державної політики.

Необхідною умовою такої інтеграції і подальшого існування діаспори як життєздатної спільноти є культурна адаптація її членів – засвоєння мови, культури, норм і стереотипів поведінки відповідного середовища. Водночас цей процес несе й певну загрозу для існування етнічної групи саме як діаспори. Нерідко частина її представників у другому-третьому поколіннях, тобто діти або онуки першопоселенців, повністю розчиняється серед основного етносу держави – асимілюється.

Точних даних про загальну кількість українців, які емігрували до Західної Європи, не існує. За деякими відомостями, тільки стосовно західно- німецького терену можна вести мову про цифру в майже 1 млн. осіб, хоча подеколи називається інша цифра – близько 2 млн. Більш-менш достовірна статистика про українців у Німеччині почала вестися після того, як у листопаді 1945 р. на першому з їзді української еміграції Західної Німеччини в Ашафенбурзі було створено її Центральне представництво (ЦПУЕ). У будь- якому випадку вже у перші повоєнні місяці основна маса українців, хоч і наражаючись на ризик зазнати репресій, усе ж повернулася на батьківщину. Вдома справдилися найгірші їхні передбачення. Майже 300 тис. з тих, хто повернувся, відразу ж, нібито за державну зраду, були відправлені в табори.

Тут доречно звернути увагу й на те, що ще 10 січня 1945 р. була ухвалена таємна Постанова ЦК КП(б)У «Про посилення боротьби з українсько- німецькими націоналістами в західних областях України», відповідно до якої з цих областей у східні й північні райони СРСР було депортовано кілька десятків тисяч українців. Новий етап депортації українського населення припадає на осінь 1947 р., коли на виконання постанови