Історія України

Третій аспект  проблеми –  механізм  взаємодії  материнського етнорегіону з діаспорою.

Найбезпосередніший зв'язок звичайно проявляється через міграційні потоки, які не тільки зумовлюють механічний приріст діаспори, й привносять до неї етнонаціональний дух метрополії. Проте існує й більш глибинний взаємозв'язок – духовна спорідненість українства. Практика показує, що якби вільно не розвивалася культура української діаспори, якби інтенсивно не поповнювалася вона з метрополії, її життєздатність все ж визначатиметься станом розвитку України. Саме Україна як материнський етнорегіон виступає гарантом етнонаціонального розвитку діаспори.

Четвертий аспект  проблеми – визначення поняття  «діаспора»  як природної частини українського етносу.

Перш за все слід зауважити, що прийнято розрізняти два рівні розуміння поняття діаспори: побутове тлумачення – це певна частина українців, котра компактно або розсіяна поза межами материнського етнорегіону, як правило, в іноетнічному оточенні). Для цього рівня трактування поняття діаспори важливим є лише факт наявності українського етносу за межами України і не важливим є факт спілкування між членами цього представництва та між представництвом і материнським етногеріоном; наукове трактування – представництво  українців  поза  межами  України  за  характером  зв’язків

 

 

 

неоднакове  (розпорошені  групи  українців;  етнічні  спільноти  українців,

об'єднані духовно чи організаційно, іноді й адміністративно).

Тепер доцільно розглянути питання самоназви тих перших українців, які в пошуках кращої долі вирушали в інші землі. Спочатку українців, які в пошуках кращої долі прямували, зокрема, до Америки, місцеві жителі називали просто іммігрантами (від лат. immigro – вселяюсь, в'їжджаю). У деяких країнах українців, як й інших європейців, що оселялися за океаном, часто називали також колоністами. У Канаді, а ще більше в Південній Америці, поселенців на фермах, не зважаючи на те, чи вони походили з колонізаторських країн чи ні, називали колоністами, а їхні поселення – колоніями. Так само подекуди називалися окремі поселення, частина міста, більш або менш компактно заселена представниками якоїсь національності, чи й ціла етнічна спільнота в даній місцевості, наприклад, німецька колонія, українська колонія тощо. Проте цей термін згодом вийшов з ужитку й тепер застосовується лише у спеціальній літературі.

Після Першої cвітової війни українців, які жили за океаном, уже не можна було назвати іммігрантами. Майже половина з них народилася в країнах поселення, а іммігрантами були хіба що їхні батьки чи діди. Самі себе вони, залежно від того, що вважали за потрібне в конкретний момент підкреслити – свою етнічну чи політичну належність, – називали американськими, канадськими, бразильськими українцями чи, навпаки, українськими американцями, канадцями, бразильцями тощо.

Внаслідок поразки Української революції 1917-1920 рр. десятки тисяч українців змушені були через політичні причини покинути батьківщину й емігрувати за кордон. Відповідно вони називали себе емігрантами. Поняття

«еміграція» підкреслювало факт нетривалості виїзду і перебування за рубежем. Українська громадська діячка і педагог Софія Русова писала у своїх спогадах про життя в еміграції так: «Прага цілком несподівано стала центральним осередком української еміграції, що розсіялася після 1920 р. по всьому світу. Сталося це, між іншим, завдяки Микиті Шаповалу, людині, яка всі свої сили витратила на найкращу організацію емігрантського життя, на використання тих інтелігентних сил, які могли б задарма згинути на чужині, без жодної користі для України. Ця людина розуміла, що перебування в Європі українців, і старших і молодших, яке б воно не було злощасне, мусить бути використане для піднесення української науки, української культури …І от зібралася група українців й організувала емігрантський комітет на чолі з Шаповалом. Метою комітету була допомога українським емігрантам  –  економічна,  моральна,  горожанська».  Серед  найвідоміших

 

 

 

емігрантів були й лідери українських визвольних змагань – В. Винниченко, С. Петлюра,  П. Скоропадський та інші. Останній вже на еміграції доклав багато зусиль для творення гетьманського руху, покликаного боротися за незалежність  України.  Його  дочка  Олена  Отто-Скоропадська  у  жовтні

1991 р. на запрошення Академії Наук України вперше   прибула на свою історичну батьківщину, і від того часу, як вона написала у своїх спогадах:

«Україна стала центром мого життя».

Політичні емігранти поповнили українські громади майже у всіх країнах  перебування  українців.  У  зв’язку  з  тим,  що  загальний  освітній рівень  цих  емігрантів  був  значно  вищий,  ніж  у  вихідців  з  України попередніх років, вони швидше пристосовувалися до нових умов і брали активнішу участь у громадському житті. З цього середовища вийшло багато лідерів громадсько-політичних і культурно-освітніх українських організацій у різних країнах. Оскільки ця частина зарубіжних українців задавала, так би мовити, тон усім українським громадам, термін «українська еміграція» згодом поширився й на попередніх поселенців та їхніх нащадків. Емігрантами називали й тих, хто залишив Україну здебільшого з політичних мотивів й опинився на Заході після 1945 р.

Таким чином, термін «українська еміграція» певною мірою ідентифікував українську політичну еміграцію міжвоєнного й післявоєнного періодів. Але він уже  не був адекватним  стосовно  їхніх дітей та онуків, а також тих українців, які опинилися за межами України в інші історичні періоди.

Та й самі діти і онуки українських політичних емігрантів, для яких постійне перебування в країні народження стало цілком природним, не вважали себе емігрантами. Водночас вони не бажали відкинути чи заперечити   своє   українське   походження.   Вихід