Історія України

 

 

 

вишитимиімережанимипростирадлами,крайякихвиглядавз-під ковдри, а також вишитими подушками.

На Дніпропетровщині широко побутував декоративний розпис: всередині хати розписували все – комин, верхні фризи стін, припічок, навіть стеля. Дуже поширеним був керамічний посуд.

Одяг південного регіону України відзначається поєднанням найкращих рис народного вбрання з елементами міської моди. Так, для пошиття одягу як чоловічого, так і жіночого, тут використовували переважно фабричні тканини, адже в цих районах не вирощувався ні льон, ні коноплі. Жінки носили приталені кофти з вузенькими комірцями або традиційні українські сорочки з пишно зібраною горловиною, дуже рясні й довгі спідниці з нашитими на подолі декоративними смугами з плису, оксамиту чи атласу. Носили також вишиті або кольорові фартухи з фабричних тканин, безрукавки. Чоловічі сорочки були вишиті спереду, їх, як правило, заправляли в штани, тільки в Криму була поширена чоловіча тунікоподібна сорочка, що носилася поверх штанів. Верхнім одягом для чоловіків і жінок були пальта різного крою, з хутряними комірами, хоча побутували й традиційні свитки, кожушки. Типовим чоловічим одягом став у XVIII-XIX ст. піджак, який тут називали твинчиком. Жінки також носили плахти, але переважно як святкове вбрання, головним убором був шовковий очіпок, на який вдягали намітку, а пізніше хустку. Чоловіки носили смушкові з хутра шапки, а весною и восени – картузи. Типовим взуттям для холодної пори року були жіночі й чоловічі шиті на ваті «валянки», які взували в гумові калоші.

Господарство півдня переважно землеробське. Тут була поширена молотьба  котком  з  допомогою  диканів  і  гарманування.   Садівництво займає значну частину південних земель, поширене також виноградарство, особливо на Миколаївщині й Одещині. Скотарство південних районів має багато  спільних  рис  із  східними  регіонами:  шкіряний  одяг  чабанів, гирлига, гаман, де зберігалися лікувальні інструменти, ножі, ріжки тощо. З сільськогосподарського транспорту тут були поширені вози (підводи), а також гарба з високими бортами, що використовувалась для перевезення сіна або соломи, інших громіздких сільськогосподарських продуктів.

Через відсутність у степах прісної води тут мало криниць. Тому в південних районах населення будує в кожному подвір'ї спеціальні ями для збирання дощової води, яка використовується для поливання городини. Дно і стінки таких басин (місцева назва) звичайно цементується. Це дає змогу зберігати чисту питну воду, яку привозять з інших районів. Часто в одному подвір'ї є по дві басини: для дощової та для питної води.

 

 

 

Слобожанщина

Однією з земель України є Слобожанщина. Хто ж такі слобожани? Відповідь на це запитання знаходимо у творах М. Сумцова і Д. Багалія. Перший досліджує світогляд слобожан. При цьому вчений наголошує на тому, що про  світогляд народу можна дізнатися із письмових джерел, записаних рідною мовою: казки, пісні, оповіді, звичаї.

На думку М. Сумцова, слобожанин як українець: бажає дійти до всього своїм розумом, обмірковуючи все ґрунтовно; щира допитливість – риса українця; свято вірять, що добродійство краще знайти в душі убогого, ніж багатого; життя людини залежить від позаземних сил, яким треба коритися, причому кожен має свою долю чи недолю.

На Слобожанщині свята були у великій пошані і пов’язувалися, головним чином із релігійними потребами. Головні два свята – Різдво і Великдень, для яких особлива їжа, пісня, примова, новий одяг. Із святами пов'язували повір’я, приказки, легенди. Слобожани поділяли календар за святами: «Після Різдва, перед Великоднем, на Другий спас». Перші поселенці особливо цінували три постові свята кожного тижня – понеділок, середу і п'ятницю.

Крім свят, увесь життєвий цикл слобожан – народження - хрещення

-заручини - весілля - смерть – був позначений певними обрядами, їх справляли гучно й витрачали купу грошей. Переселенці від початку свого життя на нових землях зберегли свої звичаї та обряди, з пошаною святкували релігійні свята. На жаль, на кінець XIX ст., як писав М. Сумцов, «все типове під впливом міської, сучасної цивілізації (певна річ, низькопробної) міняється, перемінюючись на речі свіжі, які задовольняють потреби свого часу».

Побут слобожан. У цьому питанні розглядається житло, одяг та нарядні страви слобожан – що, власне, і є побутом кожної спільноти.

Житло слобожан протягом XVII-XIX ст. було здебільшого дерев’яним, зрідка кам’яним. Усередині й ззовні обмазували глиною. Слобожани, як писав автор «топографічного опису Харківського намісництва 1785 р.», любили в усьому чистоту, особливо в хатах, «у хатах були просторі стіни і призьба, курних хат, як у росіян, не було – груби обкладалися кахлем. Часто хати білили».

Слід наголосити, що окремі частини хати слобожанина були оповиті піснями,  повір’ями,  казками,  звичаями.  Це  перш  за  все  –  піч,  покуть, поріг, сволок.

У старовину хата складалась з однієї кімнати та сіней; потім через

сіни будували другу хату, чистішу, святкову, а поруч з сіньми комору. Так

двохкамерна  хата  стала найбільш розповсюдженою. У нові часи стали

 

 

 

будувати  домівки  на  3,  4,  5  світлиць  з  великими  вікнами,  настеляли дерев’яну підлогу, замість старої земляної мазаної глиною долівки.

Внутрішня  обстановка  в  хатах  скрізь  однакова:  праворуч,  коли ввійти, проста піч, ліворуч