Історія України

Свої особливості мало і поліське землеробство; орали сохою- литовкою, яка в інших землях не збереглася. Північно-волинське ярмо теж не має аналогів в Україні, воно схоже на південнослов’янське. Тут застосовували також одноколісний плуг. Поліське ткацтво – найархаїчніше явище української культури. Тут пряли на веретені з пряслицем.

Одяг жінок відзначався головними уборами – білими хустками, які пов’язувалися на зразок найдавніших наміток. Чоловічі головні убори – повстяні  шоломи,  або  смушкові  шапки,  які  називали  йолом.  Чоловіки традиційно носили сорочку поверх штанів. Природні умови (наявність лісових боліт) стали причиною збереження архаїчного взуття – личаків, які носили і чоловіки, і жінки. На думку деяких дослідників, це пояснюється порівняно великою бідністю населення.

Чернігівське Полісся близьке за культурою до Полтавщини. Тут, як і на Полтавщині, жінки носили плахти, які не відомі на Волині. Одноколісний плуг затримався тільки на Чернігівщині.

 

Волинь

Цікавими  етнографічними  особливостями  відзначається  Волинь.  З VІ ст. ці землі належали племенам дулібів, волинян, бужан. Волиняни були могутнім племенем, мали 70 міст типу замків із столицею в місті Волинь. Це єдиний район, мешканці якого зберегли свою назву ще з князівської доби.

Архітектура Волині зазнала значних змін, які тут відбуваються швидше, ніж в інших місцевостях: хата, кухня і присінок уже схожі з південними зразками. Дахи хат мають фронтони різної форми. Жінки носили кольорові вовняні спідниці-літники й кольорові фартухи. Деякі елементи одягу тут подібні до подільських і галицьких. Так, жіноча сорочка і чоловіча шапка схожі на подільські. Архаїчний звичай відтинання коси у молодої на весіллі зберігався у західній Волині, як і в гуцулів і галичан, ще на початку ХХ ст.

 

Західна Україна

Галичина з прилеглими до неї Закарпаттям і Буковиною тривалий час були ізольовані від основної частини  України. Тут помітні впливи культур поляків, угорців, словаків. Назву Галичина пов’язують з племенем Геродотових алазонів (галізонів). Геродот розмістив їх у межиріччі Дніпра і Південного Бугу. Така гіпотеза була б правомірною, коли припустити, що ці племена

 

 

 

перемістилися на захід. Цікавою гіпотезою є думка Олексія Стрижака про кельтське походження назви і самого населення Галичини. Це підтверджується багатьма топонімами та етнонімами спільного походження як у Галичині, так і в Галлії у Франції, в Галатії у Малій Азії, тобто на всьому шляху, який подолали ці племена. Греки називали кельтів галатами, римляни – галлами. Цікаво й те, що в південній Галлії є історична провінція Руссийон, столицею якої було місто Русцино, а трохи північніше – місто Рутени, населення якого ще й тепер називає себе рутенами.

Галицьке Прикарпаття  є перехідним етнографічним  районом між Карпатами і Поділлям. Зберігаючи основні риси культури, спільні з населенням Карпат, воно має і оригінальні особливості. До наших днів в Чернівецькій області збереглися хати-мазанки, які можна вважати поліпшеним варіантом трипільських будівель: стіни, стеля, підлога для спання, двері і лави – все це виплетене з лози. На Тернопільщині переважають садиби на кількох терасах: на верхній – хата, на нижній – господарські будівлі. Такого типу забудови характерні також і для Поділля.

Одяг жінок відрізнявся від одягу інших регіонів тим, що жінки тут не носили корсета, замість нього була коротенька безрукавка з перехватом на талії – камізелька. Чоловічий одяг – полотнянка, опанча з відлогою – схожий на подільський. Жіночий кожушок – кабат, кофтоподібний одяг приталеного крою, близький до закарпатського сіряка. Дівчата заплітали коси в дрібушки. Головним убором у дівчат був вінчик.

Мешканці гірських районів Карпат зберегли найархаїчніші риси культури. Ще до 40-х років ХХ ст. тут зберігалися залишки ручного землеробства (в Закарпатті залишки підсічно-вогневого землеробства), а в деяких місцевостях обробіток землі з допомогою рискаля і сапи (на Івано-Франківщині). У гірському скотарстві багато спільних рис зі степовим, проте воно має свої особливості: тільки в гірських скотарів жінки не допускаються до роботи на полонинах, тільки вівчарі зберегли обряди, пов’язані з культом вогню. Пастухи полонин вдягалися в сорочки, прокип’ячені в лою, змішаному з іншими жирами. Архаїчні риси збереглися також в обрядах по покійнику, які, вірогідно, залишилися ще з княжої доби.

У гірських районах і влітку, і взимку носять кептар (куртка до пояса, часто багато вишита вдягалась через голову і була без рукавів). Його подальшим розвитком став кожух. І той, і інший робили з овчини. Потрібно зазначити, що вишивка на заході й півночі України носить геометричні форми, а на всій іншій переважає рослинний орнамент. Щоб закінчити з вишивкою зазначимо, що на цій землі використовувались чорні, жовті, зелені,

 

 

 

червоні кольори. На Поділлі переважали чорні барви ниток, а на Слобожанщині більше полюбляли червоні й чорні, менше сині й білі. Причому чим більше вишивки і чим вона яскравіша, тим молодший вік господаря.

Давні типи житла з коморою, розміщеною позаду хати, характерні також для поляків. Житло має галерею, в інших районах вона поширилася значно пізніше.

У цьому регіоні можна виділити дві етнографічні області: Буковину і Покуття, які мають свої особливості. Назва Буковини походить