Історія України

Безпосереднє спостереження і опис звичаїв, побуту світогляду народу – це основний метод етнографії. Крім того, вона широко використовує письмові джерела, речові пам’ятки, дані археології, антропології, географії, фольклористики, мовознавства.

Першою спробою описати етнографічні особливості племен і народів в Україні можемо вважати «Повість минулих літ». Літописець намагається накреслити генеалогію народів світу, іноді подаючи їхні культурно-побутові особливості, описує племена Київської Русі, вказуючи місця їхнього розселення, відмінності  у  звичаях,  обрядах.  Спроби  етнографічних  описів  наявні  в

«Галицько-Волинському літописі», в якому згадуються народи, які межують з Руссю: ляхи, литовці, угри, чехи, половці, жмудь, ятвяги, татари, німці, євреї. Тут же знаходимо відомості про звичаї кожного народу, описи костюмів (наприклад, костюм князя Володимира Васильковича ).

До  цінних  етнографічних  джерел  можна  віднести  стародавні малюнки, ілюстрації до книжок, фрески, скульптурні чи рельєфні зображення людей, споруд, предметів побуту. Так, у хроніці Георгія Арматола міститься 127 ілюстрацій, що відтворюють архітектуру, церкви, одяг, обряди, народні вірування. Описи звичаїв, одягу часто знаходимо у

 

 

 

фольклорі, особливо в козацьких думах. Чимало цікавих відомостей про українців залишили нам іноземні мандрівники, посли, купці, які подорожували Україною: Амвросій Контаріні,  Гійом Л. де Боплан, П’єр Шевальє,   Павло   Алепський  та   інші.   ХV-XVII ст.   стали   початком української етнографії. Це був період нагромадження етнографічних знань.

Другий етап – період наукового збирання та осмислення етнографічних матеріалів. У 1772 р. з’явилась праця «Описание свадебных украинских простонародных обычаев в М. России и в Украинской  губ., також и в великороссийских слободах, населенных малороссиянами, употребляемых». Автором цієї  унікальної  пам’ятки  української  фольклористики  був Григорій Калиновський, офіцер російської армії, українець за походженням.

Становлення української етнографії як окремої наукової дисципліни відбулося в середині ХІХ ст. Її розвиток тісно пов’язаний з іменами Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Павла Чубинського, Миколи Сумцова, Володимира Шухевича, Федора Вовка, Дмитра Яворницького та багатьох інших видатних діячів української культури. Значний внесок у розвиток українського народознавства зробили письменники Тарас Шевченко, Пантелеймон  Куліш, Іван Нечуй-Левицький, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський та інші. Провідну роль в дослідженнях з етнографії відіграло Львівське наукове товариство  ім. Т. Шевченка,  при якому у

1898 р. була створена Етнографічна  комісія, яка видавала «Етнографічний вісник», «Матеріали до українсько-руської етнології» та ін.

Тепер дослідженнями  з етнографії  займаються інститути  Академії

наук України, етноцентри, музеї, навчальні заклади, які видають наукові записки, монографії, науково-популярні журнали, методичні посібники тощо. Народознавчі студії друкують журнали «Народна творчість та етнографія», «Родовід», «Берегиня», «Український світ», «Пам’ятки України», «Українська культура», інші видання, серед них і регіональні.

Самобутність українського народу зумовлюється специфічністю його історичної долі, що включала, зокрема, драматичні сторінки міждержавного членування України на окремі частини. Це підсилюється особливостями традиційної етнокультурної основи, котра навіть біля своїх витоків не була цілісною, а складалася з різних етноплемінних об’єднань. У подальшому дроблення Київської Русі на окремі князівства заклало основу для історико-етнографічного районування.

 

 

 

4.2. Етнографічне районування України

 

На появі етнографічних груп українців позначилося, безсумнівно, перебування їх на тих чи інших етапах історії у складі різних держав (Литви, Польщі, Росії, Австро-Угорщини, Чехословаччини, Угорщини, Румунії), розлогість її етнічної території і наявність на ній таких природних перепон, як великі ріки, гірські хребти, природні умови. Територіальне роз’єднання українського народу стримувало його етнокультурну консолідацію, поглиблювало локалізацію культури. Таким чином, етнографічне районування  – це поділ території  на локальні культурно-побутові  групи населення, які мають спільні риси мовного, звичаєвого, господарського характеру,  зумовлені природним середовищем та  історичним  розвитком кожної групи, а також етнокультурними взаємозв’язками з сусідніми народами. Сьогодні прийнято виділяти в Україні шість історико- етнографічних земель: Полісся, Карпати, Поділля, Середня Наддніпрянщина, Південь і Слобожанщина.

Кожна з вищеназваних земель, в свою чергу, ділиться на декілька історико-етнографічних областей, які складаються з регіонів, а ті – з історичних   зон,  на  терені  яких  нерідко  формувалися  етнографічні райони. Але слід зазначити, що всі ці поділи мають досить умовний характер. Сучасне життя веде до прискорення міжетнічної інтеграції, згладжує етнографічні особливості окремих регіонів.

 

Полісся

Почнемо з Полісся, яке поділяється на три історико-етнографічні області: лівобережну, центральну і західну. Кожна з них складається з декількох історико-етнографічних регіонів. Це північ Сумської, Чернігівської, Київської, Житомирської, Хмельницької, вся Рівненська і Волинська області (крім південно-західної її частини). Літописна назва племені сіверян трансформується в пізнішу самоназву північних сумчан – «севрюки». На Чернігівщині населення середньої течії Десни іноді називають литвинами, що в давнину означало належність їх до Литовської держави. Населення, яке живе на північ від Ковеля, Луцька, Рівного і до кордону з Білоруссю, називається поліщуками.

У центральному Поліссі збереглися дуже архаїчні культурно-побутові риси, успадковані ще від племен древлян і сіверян. На жаль, чорнобильське лихо не обминуло як людей – носіїв цієї давньої культури, так і пам’яток, створених ними. Масове переселення в інші регіони України, змішування їх з місцевим людом має призвести до втрати їхньої етнографічної цілісності.

 

 

 

Основні особливості Полісся виявляються в типі поселень: це переважно  вуличні  (без  провулків)  з  невеликою  кількістю  дворів  села. Хати з дерева, не мазані, з великими