Історія України

40-х років ХVIII ст. до приблизно половини загальної кількості школярів в кінці 80-х років цього століття). Перетворення її на духовний навчальний заклад відбулося уже на початку ХIХ ст.

Чисельний склад академії коливався в межах 1000 чоловік, у часи лихоліття  падав  до  100  чоловік.  Матеріальне  становище  студентів  було дуже тяжким, заробляли на прожиття миркуванням, тобто співали канти під вікнами у часи вакацій по всій Україні.

Навчання в академії продовжувалося 12 років, але поступали на навчання протягом всього року, коли хто хотів, у деяких класах залюбки сиділи по декілька років (наприклад, у класі риторики). Закінчували навчання так само довільно, як і вступали до академії. Більшість залишала її після риторики – це давало пристойну загальну освіченість і навіть уміння розмовляти латиною. Богослов’я не любили навіть ті, хто збирався стати священиком. Це зумовило появу указу митрополита в 1761 р., згідно з яким ті студенти, які готуються стати священиками, мають закінчувати навчання класом богослов’я, в противному випадку їм не будуть надавати багаті парафії. Священикам наказувалось «дочок своїх за невчених не видавать під загрозою втрати місць». Якщо спудей закінчив клас богослов’я, він мав право на тестя з парафією у 80-100 дворів, якщо покинув після філософії – 60-80 дворів, риторики і нижче – менше 60 дворів.

 

 

 

Києво-Могилянська академія стала  не тільки  престижним  центром освіти і науки, а й, як відмічають дослідники «велетенською лабораторією нової культури, в якій формується не тільки оновлене літературне мислення, а й нова індивідуальність, «людина Бароко», чий критичний допитливий  розум  подолає  обмеження  геоцентричної  культури  і забезпечить народження світської ментальності, без якої неможлива новітня культура вже нашого часу». Важливою рисою цієї культури була виразна багатомовність місцевих елітарних кіл, соціальну й культурну потребу  в якій визначала велика мобільність  кордонів того  політичного, соціального й культурного простору, на маргінесі якого століттями опинялися етнічно  українські регіони. Академік Ярослав Ісаєвич стосовно цього зауважував, що «користування латинською і польською мовами на елітарних рівнях культури продовжувалось у другій половині ХVII- першій половині ХVIII ст. в автономній Лівобережній Україні-Гетьманщині, яка посіла у той час провідне місце в розвитку української культури».

І  хоч  культурні  процеси  другої  половини  XVIII-  початку  XIX ст. істотно змінили мовні пріоритети місцевої освіченої публіки, її багатомовність, сформована не найменшою мірою завдяки навчанню в Києво-Могилянській академії, збереглася повністю.

Підвищення загального культурно-освітнього рівня українського народу створювало передумови для успішного змагання оновленої української культури за право на самостійний розвиток. Як показали дальші події, загальний баланс змін був позитивним. Значно збільшилася кількість письменних людей. Сирієць Павло Алепський, який проїздив у 1654 і 1657 роках через Україну, навіть стверджував, що «у країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти». Італійський історик і юрист Бісаччіоні Майоліні у своїй «Історії громадянських війн...», надрукованій у 1653 р. в Болоньї, з великою симпатією та прихильністю відгукувався про український народ, підкреслюючи в українців одну примітну рису – «потяг до освіти надзвичайно розвинений серед цих простих людей». Коли це й перебільшення, то немає підстав сумніватися в тому, що Україна зуміла не тільки зберегти, але й модернізувати свою культурну спадщину.

 

 

3.4. Становлення університетської освіти в Україні

 

Реформа освіти стала одним з важливих напрямків діяльності уряду гетьмана Кирила Розумовського наприкінці 50-х – на початку 60-х років ХVIII ст. Перебудову шкільництва певною мірою полегшувала та обставина, що останній український гетьман одночасно був президентом Петербурзької академії наук, і, отже, міг використовувати її потенціал для підготовки нових

 

 

 

проектів розвитку освіти в Україні. З ініціативи гетьмана Розумовського у

1760 р. постав проект першого в Україні університету, який мав відкритися в тогочасній столиці України – Батурині. Майбутній навчальний заклад орієнтували на тогочасні німецькі університети з їхньою корпоративною автономією. З німецьких земель передбачали запросити в Україну й перших університетських професорів, службовців і ремісників. При батуринському університеті планували збудувати приміщення для викладачів, церкву, бібліотеку, друкарню, книжкову ятку, анатомічний театр, ботанічний сад, лікарню. Особливу роль відводили університетській семінарії – підготовчому навчальному закладу для майбутніх службовців і студентів університету.

До навчального плану Батуринського університету мали ввійти лише світські науки гуманітарного і природничого циклів, у тому числі філософія, латинська мова, історичні науки, географія, старожитності, юриспруденція, а також теоретична та експериментальна фізика, математика, геодезія, астрономія, хімія і ботаніка. Головною метою діяльності Батуринського університету мала бути підготовка нового, світського покоління української інтелектуальної еліти – учителів, докторів, магістрів і професорів. Термін навчання  мав  становити  три  роки.  При  цьому  університет  планували зробити відкритим для вихідців з різних станів суспільства.

Здійснити цей проект не пощастило. Гетьманський уряд виявився надто слабким. Така сама доля спіткала й спроби реформування початкової освіти., в системі якої козацькі діти мали навчатися грамоти, ремесла та

«воїнської екзерциції». Сама гетьманщина незабаром потрапила в жорна російських реформ освіченого абсолютизму Катерини II й припинила свою існування 1764 р. Проте українське суспільство на той час виявило достатню зрілість, щоб сприйняти ідею нової, світської освіти й