Історія України

Під невтомним і подвижницьким патронатом митрополита Київського і Галицького (з 1632 р.) Петра Могили колегія інтенсивно розвивалася і за порівняно незначний, десятирічний період піднялася до рівня, що перевершував найкращі показники уніатських і католицьких шкіл. Вона давала православному народові й Церкві «багато благочестивих і вчених мужів».

Для забезпечення закладу викладацькими кадрами найвищого рівня Митрополит посилає в закордонні університети кілька юнаків, а зі Львова запрошує колишніх однокласників по Замойській академії Сильвестра Косова та Ісайю Трофимовича-Козловського, який і став першим її ректором. Він  також  є  першим  українським  доктором  богослов'я,  одним  з  авторів

«Катехізису»  (1645 р.).  Йосиф  Кононович-Горбацький також  приїхав  до Києва зі Львова, читав риторику, а пізніше – у 1639-1642 рр. – перший філософський курс. Пізніше цей курс  читали його учні Інокентій Гізель і Іоасаф  Кроковський. І. Гізель є автором книги «Синопсис»  (1674 р.), що служила підручником історії багатьом поколінням українців, росіян та білорусів. Найпоширенішою книгою для домашнього читання стає «Києво-Печерський патерик» (1674 р.), у підготовці нового видання якого також брав участь І. Гізель. Мирослав Попович зазначає, що саме навколо професорів колегії склалося інтелектуальне ядро староукраїнської культури. У переважній більшості це було освічене духівництво. Вони писали вірші, ставили трагедії, драми й інтермедії силами спудеїв та городян, вчили співу і філософії, видавали різноманітну літературу в лаврській друкарні, тобто вчили мудрості.

Як вчений, П. Могила був автором ряду книг: «Євангеліє учительне»

(1616 р.),   «Анфологіон»   (1636   р.),   «Требник»,   численних  полемічних

 

 

 

проповідей. У  1629 р.  для  української церкви він  склав  «Літургіон  або Служебник». У роботі над ним П. Могила користувався грецькими оригіналами й древніми руськими виданнями.

П.  Могила  був  співавтором  катехізису  «Православне  ісповідання віри». У ньому подано основи віри православної церкви. Цей твір мав епохальне значення. Як основна богословська книга для всіх православних церков він був у 1643 р. затверджений патріархами східних християнських Церков. «Православне ісповідання віри» залишилося в Україні єдиним підручником в навчанні віри аж до XIX ст.

Влада Речі Посполитої вороже поставилася до колегії в Києві. Король

Владислав IV в 1633 р. наказав ліквідувати там «латинські школи», сейм у

1635 р.   заборонив   викладати   філософію.   Однак   всупереч   урядовим заборонам в колегіумі і далі викладали повний філософський курс, а також елементи   теології.   Остання   як   «цариця   наук»   в   добу   середньовіччя вважалася неодмінним атрибутом вищого навчального закладу.

Києво-Могилянська колегія прилучила українську інтелектуальну еліту, а через неї і весь народ до надбань світової цивілізації та культури, створеної людством упродовж його історії. П. Могила закупив за свій рахунок близько сотні коштовних фоліантів з творами отців Церкви, а також кращі на той час історичні трактати, латинські словники, твори Сенеки, Ювенала, Горація, Овідія, Цицерона та інших письменників з коментарями, підручники з тригонометрії, логіки, метафізики для академічної бібліотеки і посилав вихованців свого закладу для вдосконалення знань за кордон. За спостереженнями  Дмитра   Чижевського,   найбільше  посланців  їхало  до Італії та Німеччини, але були й такі, що вчились в Іспанії і Португалії, Англії і Франції, Голландії і Данії, Чехії і Польщі.

Завдяки синтезу духовних надбань Заходу і Сходу Європи, який здійснювався на основі власних вітчизняних традицій і якому П. Могила надав нового значного прискорення, Україна повернулась обличчям до Заходу без прийняття католицьких догматів і без утрати національної ідентичності.

Діяльність П. Могили як митрополита Київського і Галицького тривала

14 років. Вона охопила всі сторони церковного й культурного життя. Тому Київ називали тоді Могилянськими Атенами, а той період історії України по праву можна назвати Могилянською добою. Діяльність та твори П. Могили сприяли духовному єднанню українського народу, утворенню в Україні єдиного комунікативного простору культури, а отже, й націотворенню. В’ячеслав Липинський говорив про наявність у той час духовних вождів «типу Могили» і

 

 

 

політичних  «вождів  типу  Хмельницького», з  яких перші  передують,  а великою мірою і зумовлюють появу других.

Перед смертю Петро Могила записав у своєму заповіті: «Ще заки став я архімандритом Печорського монастиря, бачучи, що занепад віри й побожності серед народу походить від повної нестачі в нас освіти та школи, дав   я   обіт   моєму   Богові   все   своє   обертати   почасти   на   відбудову зруйнованих Божих руїн, від яких полишилися нужденні руїни, почасти на заснування шкіл і закріплення прав і вольностей українського народу».

У  1701  р.  Києво-Могилянська колегія  стала  офіційно  називатися Академією завдяки старанням  гетьмана  Івана  Мазепи, ректора  Йосифа Кроковського і Київського митрополита Варлаама Ясинського. У світлі реформ Петра І її становище виявилося двозначним: академія залишалась університетом   західноєвропейського   типу   з   гуманітарною   орієнтацією освіти. Імперська ж влада намагалася перетворити її на пересічний російський духовний заклад. Незважаючи на наполегливий опір українських православних ієрархів, які вказували на всестановість і світський характер