Історія України

243 селах проживає 470 тисяч мешканців.

Походження назви гуцулів досі викликає дискусії серед вчених. Найпоширеніші гіпотези – від молдавського гуц, гоц, що означає «розбійник». У ХVII-ХVIII ст. серед гуцулів було чимало опришків – повстанців, народних месників, благородних розбійників, які вели партизанську війну з гнобителями. Мовознавці пов’язують цю назву з дієсловом кочувати через форми кочул, гочул, що не зовсім переконливо. Немає також достатніх аргументів на підтвердження гіпотез про походження цієї назви від назви тюркського племені уци, або давньоруського племені уличі. Отже, назва досі лишається не зовсім зрозумілою. Самі гуцули не називають себе цим словом, яке, можливо, в давнину було для їхніх предків образливим.

В. Шухевич писав: «Всім укладом свого життя, своїми нравами і звичаями гуцули відрізняються від своїх співвітчизників, які живуть у Карпатах і далі на захід. Зокрема, гуцульський костюм являє собою особливе й видатне явище; більш за все він відзначається великою кількістю металевих прикрас, що дуже красиво виділяються на темно-червоному фоні їхнього одягу».

Оригінальність культури гуцулів стала причиною гіпотез про походження їх від кавказців, котрі змішалися з українцями (Ф. Вовк), або фракійців. В. Січинський знаходить в гуцульській архітектурі чимало спільних рис із культурою давніх етрусків. Архаїзм давніх гуцульських будівель полягає насамперед у типовому замкненому подвір’ї – своєрідній фортеці, яка має тільки ворота і хвіртку. Кожна гуцульська хата нагадує своєрідний музей народного мистецтва: всі речі повсякденного вжитку (посуд, меблі, килими, одяг, зброя) прикрашаються різноманітними візерунками, різьбою, вишивками, художнім розписом тощо.

 

 

 

Традиційно-побутова культура гуцулів відрізняється багатьма особливостями. Вони були єдиними у складі українців, у кого скотарство, а не землеробство, було провідною галуззю господарства. Але живучи в горах, гуцули не забули землеробства, тим більше, що в жнива вони спускалися в долини на заробітки. Землеробська термінологія гуцулів уся слов’янського походження, тоді як термінологія тваринництва має багато слів волоського (молдавського) походження бербениця – діжка, бриндзя, будз – назва сирів, деякі назви рослин і тварин.

Типові гуцульські прикраси клокічки – намисто з плодів, яке носять як жінки, так і чоловіки. Можливо, в давнину воно було ритуальним або оберегом. З часів Київської Русі збереглися жіночі чільця – налобні прикраси. Згарди – литі з металу хрести, нанизані на ремінець, які носять жінки, не зустрічаються більше ніде в Європі. Тільки в гуцулів зберігся плащевидний ритуальний одяг нареченої гуля, який нагадує давньоруське корзно.

Особливі й  гуцульські  штани:  холоші  вишиваються  із зворотного боку яскравою вовною, а потім вивертаються вишивкою наверх. Сорочка носиться поверх штанів. Онучі та шкарпетки  (капчурі) вишиваються по краях. Жінки носили доколінниці  – ногавиці з білого сукна (в холодну пору  року).  Доколінниці  –  стародавніші  від  жіночих  штанів.  Гуцулки також носили головні перемітки – убруси. Безрукавний одяг називався: гуля, гуня, манта, чуга.

Характерна дівоча налобна прикраса, схожа на давньоруські рясна,

потребувала багато праці і була святковою. Її готували всі дівчата і жінки для старшої дочки: поки старша не виходила заміж, молодші не мали права вдягати цей головний убір.

Культурно-побутові особливості населення Закарпаття позначені деяким впливом сусідніх народів: так звана волоська сорочка з чотирикутним вирізом нагадує молдавську (не слід плутати: волохи – молдавани, а валахи – румуни). На Закарпатті до початку ХХ ст. збереглися будівлі кількох сімей в одному подвір’ї, відомі ще з описів ХVIII ст. Типовим для закарпатців є народний верхній одяг з ворсу гуня, який має плащеподібну форму і поширений також серед угорців. Збереглося також кілька видів короткого чоловічого і жіночого верхнього одягу уйош, сірак, кожух (губа) без рукавів. Дівчата носили гірляндочки з квітів (косиці) над вухами – традиційна прикраса. Набедреним одягом жінок є лише фартух (плат), який закриває сорочку тільки спереду. З їжі тут цікаві ячні коржики. Землеробство, як і в горах, підсічно-вогневе.

 

 

 

Поділля

Поділля відоме в українських літописах під назвою Пониззя, тобто

«Русь нижня», а з ХIV ст. ця назва оформилась як Поділля, тобто «Русь долішня». З кінця ХVIII до початку ХХ ст. тут була Подільська губернія, до  якої  входило  12 повітів.  Нині  це  території  між  Південним  Бугом  і Дністром:  Вінницька  область,  південь  Хмельницької  і  Житомирської, північ Одеської, східні частини Чернівецької й Тернопільської областей.

Особливості  культури  та  побуту  Поділля  зумовлені  історичною долею цього краю. На рубежі ХVI-ХVII ст. постійні напади татар призвели до руйнування поселень, господарства, занепаду економіки й культури. Крім того, тривале проживання на Поділлі поляків спричинилося до взаємовпливів у культурно-побутовій сфері. За свідченням деяких етнографів польські жінки запозичили в українок чимало прийомів та візерунків вишивок, крою сорочок та інших елементів одягу.

Поділля умовно можна поділити на три етнографічні області: Західне,

Східне Поділля та Подністров’я. Кожне з них має свої локальні особливості.

Пагористий рельєф цієї місцевості створив неповторну картину подільських поселень: житла розташовують на різних рівнях, щось схоже до карпатських сіл. Іноді садиби вивищуються над вулицею на 10 метрів. Подільські житла мають дуже мальовничі настінні розписи, нанесені на свіжо вимазані глиною і побілені