Історія України

Національний одяг Харківщини – це мистецтво,  тісно  пов’язане із народними звичаями, фольклором, побутом.  На жаль, до нашого часу, як зазначив  М.  Сумцов,  дійшло  мало  зразків  малюнків  народного  одягу. Проте і на наявному можна визначити регіональні особливості: перевага світлих відтінків тканини, верхнього одягу; багатовізерунчатість оздоблення одягу з перевагою рослинних мотивів; вишивка мала підкреслювати вік людини; основне взуття – чоботи й черевики, а лапті (личаки) – особливо в непошані, хоча й відомі (Д. Багалій)

Протягом  усього свого розвитку  одяг відтворював  певну еволюцію світогляду  окремої людини, нації, суспільства:  їхнє ставлення  до різних навколишніх явищ, формування і розвиток звичаїв, обрядів, вірувань тощо. Отож, вивчаючи одяг, можна простежити особливості духовної культури народу. Крім того, в одязі втілюються потяг людини до прекрасного, її художньо-естетичні погляди й смаки, що робить одяг вагомою частиною мистецтва.

У процесі розвитку суспільства, зростання потреб людини змінювалися і вимоги до одягу; його функції з часом набували дедалі більшої складності, багатогранності. Як відомо, найголовнішою вимогою до одягу, яка супроводжувала його з початку існування, був захист тіла людини від негативних впливів зовнішнього середовища. Захисна функція безпосередньо пов’язана з географічними та кліматичними особливостями конкретного району Земної кулі і створює необхідні умови для існування людського організму. Залежно від клімату окремих географічних територій захисна  функція  набувала  різного  значення,  що   зумовлювало   появу великої   кількості   видів   і   форм   одягу,   виконаних   із   різноманітних матеріалів. Так, у той самий історичний період у країнах з різними кліматичними умовами одяг відмінний за своїм характером.

 

 

 

Інша найдавніша вимога людини щодо одягу була тісно пов’язана із захисною і водночас відбивала світогляд первісної людини, «допомагаючи» їй у боротьбі з незрозумілими силами природи, «захищаючи» від злих духів, наврочень і т. ін. Це так звана оберегова (магічна, талісманна) функція, котра, переходячи від покоління до покоління, набувала традиційно-побутових рис, втрачаючи своє первинне значення. Не вміючи пояснити явища навколишнього світу, людина часто наділяла окремі елементи свого побуту, в тому числі одяг, певними обереговими властивостями. Особливо стійкою ця функція була тому, що одяг безпосередньо пов’язаний з тілом людини, яке нібито є носієм або провідником магічної сили. Оберегова функція, що простежується в народному одязі протягом майже всієї його історії, свідчить  про дуже  давнє походження тих  або інших елементів  убрання, які зберігали її навіть до недавніх часів.

На Слобожанщині побутували жіночі сорочки переважно полтавського типу, які називали українськими або малоросками. Наприкінці XIX ст. на Харківщині й Луганщині на відміну від Полтавщини заявляються сорочки з високими стоячими вишитими комірами, накладною нашивкою на пазусі й вишитими манжетами, а пізніше – сорочки на кокетці (до талійки), з великим викотом горловини та рукавами, пришитими безпосередньо до кокетки. Іноді за російським зразком на рукави жіночих сорочок нашивали червоні стрічки, робили кумачеві вставки й ластки.

Крім описаних варіантів крою полтавських чоловічих сорочок, на Слобожанщині парубки почали впроваджувати широкі кумачеві сорочки навипуск, підперізуючи їх шовковим поясом.

Наприкінці XIX ст. натомість традиційних дерг і кольорових запасок на Слобожанщині поширюються спідниці з фабричних кубових тканин – шарафани, поділ яких звичайно обшивався у декілька рядів позументом.

Підперізували шарафан широким червоним поясом. У східних районах Харківщини побутували також спідниці-саяни на лямках, шиті переважно з синьої китайки.

Нагрудний безрукавний одяг – корсетки – були до трьох-дев'яти вусів, довжиною трохи нижче стегон, обшиті кольоровою тасьмою- висічкою. Під впливом міста на селі з'являється нагрудний одяг з рукавами

– кофти, круглопілки, черкасинові кофти, куфайки, баски, холодати, стяжки, гусарки, матроски та ін. Шився такий одяг із фабричних тканин, мав різноманітний крій, довжину та оздоблення.

Верхній осінньо-весняний одяг слобожанок представляли куртки до трьох-семи  вусів,  куртини,  куцини.  Низи  рукавів  обшивали  червоним

 

 

 

сап'яном.  Носили  також  довгі  кофти  з  талією.  Свити  й  юпки  шили  з пояркового сукна або тонкого сукна.

Верхній одяг Слобожанщини відзначається багатством оздоблення, що виконувалось техніками вишивки та аплікації. Особливо пишно прикрашалися охтирські й богодухівські кожухи, розшиті барвистим гарусом на полях, спині й комірі. Головні убори слобожан – малахаї  з суконнім верхом, навушками та потиличником. На сході Харківщини носили так звані пиріжкові шапки. Були поширені й високі каракулеві шапки. Влітку носили картузи або традиційні брилі.

Чоловічим взуттям слугували виворітні чоботи, підошва яких пришивалася або густо (просом), або рідко (вівсом). Взували також постоли-витяжки.   взимку   –   валянки.   Пізніше   парубки   починають носити чоботи з високими вистроченими халявами, а чоловіки – чоботи з низькими халявами (чирики).

У цілому традиційний костюм українців можна назвати цілою скарбницею  духовної  культури  народу,  що  притаманними  їй специфічними способами відбиває його національний характер.

Їжа українських слобожан, як пише