Історія України

Доля українського народу наповнена трагізмом і величчю, упродовж його тисячолітньої історії були злети – часи Київської Русі, й – фатальні падіння – Руїна, були часи нищення українського етносу – голодомор 1932-

1933 рр.,  але  ніколи не було такого  щоби українці йшли загарбницьким походом на  своїх сусідів. Доля пересічних українців не в останню  чергу залежала від долі всієї України. Були такі часи, коли вони, немов те перекотиполе гнані злигоднями, війнами, лихоліттями тоталітарного режиму котилися по світах у пошуках кращої долі. Та де б вони не були – у близькій Польщі й Росії чи далекій Японії й Китаї, їх думки завжди спрямовувалися до материнської землі.

Пізнавальний інтерес до української діаспори, умов і чинників її самовідтворення, а також форм інтеграції в суспільства країн поселення існував насамперед у середовищі самих розкиданих по світу українських громад, які прагнули, з одного боку, стати рівноправною складовою суспільства на новій батьківщині, а з другого – зберегти себе й свої зв'язки з країною походження, «старим краєм».

Сьогодні кілька мільйонів етнічних українців живуть поза межами України, вони дуже різні за статками, життєвими поглядами, але всі вони складають дивовижне явище – «українську діаспору». Саме про неї і піде мова в цій темі.

Слід зауважити, що поняття «діаспора» тривалий час пов'язувалося лише з євреями, які від часу Вавілонського полону опинилися поза своєю первісною батьківщиною – Іудеєю та Самарією – й розпорошилися по світу. Згодом  словом  «діаспора»   стали  іменувати  й  розсіяння  поза  своїми країнами інших народів – вірменів, греків, індійців, поляків тощо.

Українською діаспорою (з гр. diasроrа – розсіяння) називають сукупність українців (осіб українського походження), які проживають за кордоном, за межами  України.

Термін «українська діаспора» утвердився в українській публіцистиці й наукових дослідженнях відносно недавно. Раніше говорили про українців

 

 

 

поза межами України (територіального ядра етносу), про українські меншини в сусідніх країнах, про емігрантів, в окремих випадках – про політичну еміграцію, про українських колоністів і колонізацію або про етнічних українців, які в іншоетнічному оточенні були об’єктом асиміляції, різного ступеня інтегрування та відчуження від материнського етносу.

Ці обставини спонукають до осмислення багатьох положень методологічного характеру: витоків міграції, етапів і закономірностей їх розвитку, природи формування діаспори, характеру взаємозв’язків діаспори й України.

Першим аспектом є питання про природу міграції українців до інших

 

країв.

 

 

 

Відомо,  що  вже  у  ХVІІ  ст.  українські  першопрохідці  освоювали

 

північні райони Америки, засновуючи там цілі поселення; тоді ж українці- подоляни під тиском турецьких спустошень мандрували в Карпати й Слобожанщину; наприкінці ХУІІІ ст. – на береги Тиси, у межі Австрійської імперії; в ХІХ ст. інтенсивні переселення відбувалися не тільки за кордон і не тільки до Канади, США і країн Латинської Америки, а й у східні райони Російської імперії.

Загальною основою для всіх цих міграційних потоків  (як  і  взагалі міграції) є загострення соціально-економічних відносин.

Наприкінці ХІХ ст. в Україні це проявилося в масовому збіднінні населення, зокрема в районах Східної Галичини. У результаті цього населення продавало свої господарства й виїздило за кордон у пошуках кращої долі. Для України, крім того, характерним є ще й процес постійних територіальних переміщень і періодичне порушення господарського й сімейно-побутового життя українців. Постійне вторгнення сусідніх держав

–   Велике   князівство   Литовське,   Річ   Посполита,   Османська   імперія, Кримське ханство, Австро-Угорщина, Російська імперія – всі ці держави вносили певний етнокультурний, конфесійний і господарський дисонанс, сприяючи  руйнуванню  усталеного  стереотипу  прихильності  до  рідного краю й своєї домівки.

Другий аспект   проблеми  стосується   структури   міграції, дослідження якої дає  змогу глибше зрозуміти причини, мотиви й спрямування переселень, а відтак – структуру діаспори.

Загальний міграційний процес в Україні – це не одномоментне  і не однопорядкове явище: він складається з певних етапів, що формувалися в різних соціально-економічних та історичних умовах і на різних основах, а,

 

 

 

отже, окремі міграційні потоки не були ідентичними за своєю природою,

мотивацією та складом.

Щодо етапів української міграції, то їх можна представити у вигляді синусоїди, де є підйоми та спади. Вони, у свою чергу, утворювалися на фоні або піднесення, або занепаду соціально-економічного життя України. Кожне загострення економічної та політичної ситуації в Україні породжувало черговий викид українців у світовий океан людства. Причому збільшення міграційного потоку, як правило, відбувалося на фоні піднесення національної самосвідомості, котра не мала змоги реалізуватися в українській метрополії.

Кожен міграційний потік привносив у діаспору своєрідний етнічний контекст, формуючи багатошаровість її структури. Вона ускладнювалась неоднорідністю окремих міграційних хвиль, що нерідко містили в собі полярні концепції. Міграції ХІХ- початку ХХ ст. складалися не тільки зі збіднілого селянства, а ще й з уніатів та православних, котрі нерідко ворогували між собою не лише в метрополії, але й в діаспорі; 20-х років – з тих, хто вороже ставився до революції, й тих, хто поділяв її ідеї; повоєнних років – захисників Батьківщини і її зрадників. Неоднорідним