Історія України

Галицько-волинські князі мали повноваження в адміністративній, військовій, судовій та законодавчій сферах. Вони призначали чиновників, надавали їм земельні наділи, збирали податки, карбували монету, розпоряджалися казною тощо. Князі формально були головнокомандувачами війська. Вони могли видавати грамоти щодо різних питань управління. Незважаючи на свій авторитет і владу, князі фактично залежали від боярства, яке, в свою чергу, використовувало князя як знаряддя для охорони своїх інтересів.

 

 

 

Бояри здійснювали свою владу за допомогою ради бояр. Склад, права, компетенція ради не були точно окреслені. Боярська рада скликалася, здебільшого за ініціативою самого боярства. Князь не мав права скликати раду за своїм бажанням, не міг видавати жодного акту без згоди боярської ради. Цей орган, не будучи формально вищим органом влади, фактично правив державою.

Інколи у надзвичайних ситуаціях галицько-волинські князі скликали віче. Але воно не було постійною установою і не відігравало вирішальної ролі, тому що відчувало тиск з боку феодальної верхівки.

У Галицько-Волинському князівстві раніше, ніж в інших українських землях,  виникло  двірцево-вотчине  управління.  У  системі  цього управління провідне місце посідав дворецький, який заступав князя в адмініструванні, війську, суді.

Територія держави спочатку ділилася на тисячі й сотні. Поступово тисяцькі й сотські зі своїм управлінським апаратом входили до складу двірцево-вотчинного апарату князя, виникли посади воєвод і волостелів. Відповідно  землі  було  поділено  на  воєводства  і  волості.  У  дрібних общинах обирали старост, у містах правили призначені князем посадники.

Після  занепаду  Києва  Галицько-Волинське князівство  слугувало опорою української державності.  Воно перейняло і зберегло політичні  й національно-культурні  традиції  Київської Русі. Саме Галицько-Волинська держава  стала  спадкоємницею Київської держави.  Галицько-Волинське князівство оберігало протягом 150 років західноукраїнські землі від агресії з боку поляків і угорців, а також зберігало в українців почуття культурної та політичної ідентичності.

 

 

6.3. Козацько-гетьманська держава  (сер. ХVІІ – кін. ХVІІІ ст.)

 

 

Формування  української  національної  держави  у  1648-1657 рр.  є дуже складною проблемою в українській історіографії. Піднявшись 1648 р. на визвольну війну під проводом гетьмана Б. Хмельницького, український народ  вигнав  з  рідної  землі  польську  адміністрацію,  що  потягнуло  за собою необхідність негайного створення власної національної держави.

ЇЇ організаторами стали козацька старшина та українська шляхта. Вони взялися за побудову своєї держави з перших же днів війни. Уже в травні  1648 р.  з  багаточисельних  джерел  до  Польщі  почали  находити відомості, що Б. Хмельницький створює удільне князівство зі столицею у Києві,   а   себе   титулує   князем   Русі.   На   початку   лютого   1649   р.

 

 

 

Б. Хмельницький повідомив комісарів польського короля про свій намір створити незалежну українську державу.

Перед українською державою відразу постали два завдання: внутрішнє – забезпечити нормальне функціонування економічної системи, правопорядок,  захист  українського  народу;  зовнішнє  –  захист незалежності і територіальної цілісності.

Ознаками прояву державної влади в Україні тоді були: органи публічної влади, територіальний поділ, введення своєї податкової системи.

Формуванняукраїнськоїдержавиздійснювалосявобставинах

ведення бойових дій, що обумовлювало її форму, тобто: феодальна верхівка пристосовувала для виконання державних функцій вже готову, перевірену на практиці військово-адміністративну, полково-сотенну організацію козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об’єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для всіх повстанських сил, але й єдиною політико- адміністративною  та  судовою  владою  в  Україні.  Їй  не  була  підвладна тільки церква. Мова йде про військово-адміністративну владу Запорізької Січі, яка стала моделлю відновленої української держави.

Зауважимо, що елементи української національної державності одержали правове оформлення і закріплення у Зборівському (1649 р.) і Білоцерківському (1651 р.) договорах, які гетьман Б. Хмельницький уклав з Річчю Посполитою.

Характерно, що повноваження органів публічної влади було покладено на органи управління реєстровим козацтвом. Система цих органів складалася з триступеневого уряду: генерального, полкового і сотенного.

Формально вищим органом влади в цей період вважалася Військова рада. Але вона не була постійно діючим органом й скликалася для розв’язання найважливіших питань життя України, ведення війни, обрання генерального уряду.

Реально вища влада належала генеральному урядові, повноваження якого поширювалися на всю територію України. Генеральний уряд – це гетьман і рада генеральної старшини при гетьмані.

Гетьман був главою України і мав титул «ясновельможний». Він наділявся широкими державовладними повноваженнями для виконання політичних, військових, фінансових і судових функцій. Гетьман видавав універсали – загальнообов’язкові нормативні акти. Від нього також залежало скликання ради – військової і генеральної старшини. Він був головнокомандувачем і вищою судовою інстанцією. Першим гетьманом незалежної   України  став   Б. Хмельницький. Проте   польський   король

 

 

 

деякий час залишався сюзереном, а Б. Хмельницький – його васалом. Слід пам’ятати, що відносини сюзеренітету-васалітету – це вільна служба і вона аніскільки не принижувала васала.

Як і в Запорізькій Січі генеральні старшини очолювали окремі галузі управління і мали титули «вельможні». Генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий керували військовими справами, відповідали за боєздатність  збройних сил, їх матеріальне  забезпечення. Генеральний обозний був першим державцем  після гетьмана.  Генеральний бунчужний був головним охоронцем знаків гідності  гетьмана  і військових