Історія України

Отже,   Конституція   ЦР   мала   демократичний   характер,   була міцною правовою основою держави, фундаментом для всього законодавства України, створення демократичної країни.

Тимчасовий уряд Росії блокував поступ української державності не тільки на політичному, але і на законодавчому рівні. Так, «перша Конституція України» від 29 липня 1917 р. проіснувала недовго. Російський уряд перетворив її на «Інструкцію  Тимчасового уряду Генеральному  Секретаріату»  від

4 серпня   1917    р.   «Інструкція»   суттєво    обмежувала   повноваження Генерального Секретаріату як територіально (його юрисдикція поширювалася лише на п’ять губерній: Київську, Подільську, Полтавську, Волинську та Чернігівську), так і функціонально (замість 14 генеральних секретарів залишилося 9). Тимчасовий уряд ухвалив цей документ, навіть не порадившись з ЦР. Незважаючи на це, ЦР погодилася з його змістом.

Зауважимо, що ЦР до жовтня 1917 р. намагалася проводити політику наповнену конкретним змістом у роботі раніш утворених інституцій. Наприклад, Генеральний   Секретаріат   під   час   проведення   30   засідань   розглянув

100 конкретних питань зовнішнього і внутрішнього життя України. Серед них були питання фінансів, судоустрою, військового будівництва.

Остання проблема вважалася вкрай гострою і подразливою в політиці

ЦР. Відомо, що і М. Грушевський, і В. Винниченко нехтували важливістю створення власних боєздатних Збройних сил України. Дійсно, після Лютневої революції 1917 р. каталізувався процес самоорганізації солдатів-українців в окремі частини, які прагнули перебувати в одному культурно-мовному середовищі, а також виконувати військову повинність на Батьківщині.

Тимчасовий уряд усіляко гальмував процес українізації військових частин, а в червні 1917 р. взагалі заборонив його.

ВажливоюподієюсталароботаірішенняВсеукраїнського

військового з’їзду травня 1917 р. Під час гострих дебатів вдалося ухвалити резолюцію про те, що по закінченні війни буде ліквідовано постійну армію і замінено її на міліційну. Уже ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд червня

1917 р. вимагав від російського уряду почати широку українізацію армії і

 

 

 

флоту. Активну позицію в цьому питанні займав Український генеральний військовий комітет (УГВК) на чолі з С. Петлюрою.

На початку 1918 р. УЦР перейшла від концепції українізації війська до формування армії міліційного типу. До кінця березня 1917 р. в ній нараховувалося 15 тис. вояків. Планувалося відкрити Академію національної армії, інструкторську школу для підготовки старшин, робилися спроби сформувати вісім територіальних армійських корпусів тощо. Було реорганізовано Генштаб, затверджено «Тимчасовий закон про флот УНР».

Визначити реальну чисельність війська ЦР наприкінці квітня 1918 р. складно.   Вона   коливалася   на   позначці   30-33   тис.   без   урахування підрозділів українського Чорноморського флоту.

Після більшовицького перевороту в Петрограді в жовтні 1917 р., коли було повалено Тимчасовий уряд, різко загострилася ситуація в Києві. Тут діяли три політичні сили: ЦР, Рада робітничих і солдатських депутатів, якою володіли більшовики, Штаб Київської Військової Округи, що представляв колишній Тимчасовий уряд.  ЦР  спочатку  доброзичливо  поставилася  до більшовицької влади, сподіваючись порозумітися з нею. Згодом вона змінила своє ставлення до неї на негативне. Більшовики планували повалити ЦР. Вона вважала, що єдиним виходом в цій ситуації є набуття нею статусу фактичного, законно-правового органу. У ІІІ Універсалі ЦР від 7 листопада 1917 р. проголошувалося утворення демократичної Української Народної Республіки, що була автономною складовою частиною небільшовицької Росії. Так, восени

1917 р. Україна майже здобула незалежність, проте вона не усвідомлювалась і психологічно ще не сприймалася широким українським загалом і українськими соціалістами.

Ухвалені ЦР Універсали містили положення про організацію місцевої влади. Втім тут не вдалося досягнути реальних успіхів. Причина – несприятлива політична ситуація, перешкоджання державотворчим устремлінням українців з боку Росії, а також невизначеність самої системи інституцій, які мали закласти фундамент місцевої влади. Так, ЦР намагалася об’єднати органи місцевого самоврядування з широкими правами і повноваженнями з керівництвом всією системою самоврядування в масштабах країни Генеральним секретарством внутрішніх справ. Про це йшлося у ІІІ Універсалі ЦР.

Ситуація ускладнювалася тим, що органи місцевого самоврядування в своїй більшості були успадковані ще від Російської держави. Вони часто конфліктували з губернськими і повітовими комісарами ЦР. Місцева влада діяла за власним розсудом без механізму взаємодії і точного розмежування сфер впливу. Справу ускладнила легалізація ІV Універсалом системи рад

 

 

 

робітничо-селянських і солдатських депутатів, які не можна було ігнорувати. Зазначимо, що чимало цих рад перебували під впливом більшовиків, які були ворогами ЦР.

Органам місцевого самоврядування бракувало коштів для здійснення своїх повноважень і реального впливу на місцеве життя, а також належної правової бази.

На початку березня 1918 р. ЦР затвердила новий адміністративно- територіальний устрій України, поділивши її на 30 земель. Реорганізація місцевої влади мала відповідати новим умовам життя, але ЦР не встигла це реалізувати.

Цікаво, що і Конституція ЦР від 29 квітня 1918 р. надавала землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, проголошувала принцип децентралізації. Вона впорядковувала взаємовідносини самоврядування з державною адміністрацією. Ради і Управи громад, волостей і земель мають владу на місцях, а міністри УНР тільки контролюють її діяльність, не втручаючись у справи.

Якщо до кінця листопада  1917  р. більшовицький уряд Радянської Росії  вів проти