Історія України

22 січня 1919 р., що було першою річницею проголошення ІV Універсалу ЦР, відбувся Акт злуки УНР і ЗУНР. Об’єднання УНР і ЗУНР носило більше ідеологічний, ніж державно-правовий характер. Соборна Україна існувала формально до 16 листопада 1919 р. Політична, військова та економічна ситуація не дозволили наповнити об’єднавчі зусилля реальним державотворчим змістом. Крім того, давалися взнаки різниця політико-ментального середовища обох частин України, їх різний історико-політичний досвід, різні релігійні традиції, протилежність зовнішньополітичного впливу тощо.

Зазначимо, що у ставленні  до проблеми української державності склалися три  соціальні групи. Так, ідею незалежної  УНР підтримувала національно свідома інтелігенція  і частина  патріотично  налаштованого селянства. У той же час переважна більшість робітничого класу, ліворадикальна інтелігенція  і  більшість  селянства  виступали  за  приєднання УНР  до

 

 

 

Радянської Росії. Буржуазія, середній клас і заможне селянство були прихильниками не української державності, а єдиної небільшовицької Росії.

Не менш строкатою була етнополітична картина. Переважна більшість  росіян виступали  за повернення українських земель до складу Росії. Етнічні поляки Правобережжя і Західної України мріяли про возз’єднання з Польщею. Єврейська меншина України також  воліла під Росію. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що українська демократична влада Директорії внаслідок певних об’єктивних і суб’єктивних обставин не могла поінформувати населення про свої плани. Натомість ворожа пропаганда поляків, більшовиків і білогвардійців спотворювала справжні наміри українських лідерів. У другій половині 1919 р. С. Петлюру  було призначено Головним Отаманом військ УНР.

13 лютого 1919 р. С. Петлюра став головою Директорії УНР. Відбувається зміна політичного курсу України. Ліві, пробільшовицькі ухили  В. Винниченка,  які   дратували   Антанту,   йдуть   в   минуле.  За С. Петлюри  Директорія  позиціонує себе як антибільшовицька  влада, яка прагне демократії західного типу.

Ситуація для Директорії складалася катастрофічною. Наприкінці січня – на початку лютого 1919 р. радянські війська розбили основне угрупування військ Директорії під Києвом, а 5 лютого вони захопили Київ. Збройні сили Директорії танули, в них зростало дезертирство, занепадала дисципліна. На початку березня 1919 р. під натиском більшовиків Директорія переїхала з Вінниці до Проскурова. Тут у середині березня відбулося останнє засідання Директорії повного складу.

На початку квітня в Рівному було проведено реорганізацію Директорії, впорядковано її функції, які зводилися до затвердження законів, укладених міністерствами, дачею розпоряджень уряду.

Літня  кампанія  1919  р.  в  підсумку  виявилася  програшною  для

Директорії. Після завзятих боїв Наддніпрянська  і Галицька  армії України

30 серпня 1919 р. звільнили Київ. Однак втручання білогвардійців А. Денікіна, які не визнавали незалежної України, звели нанівець зусилля українців. Розпочався драматичний відступ військ Директорії аж до Кам’янця- Подільського.  Героїчний рейд  українських військ по  тилах  денікінців і Червоної Армії взимку 1919-1920 рр. отримав назву Зимового походу.

Безвихідь ситуації штовхнула С. Петлюру до переговорів з Польщею. Він сподівався залучити її до спільної війни проти більшовиків. Проти цього запротестували галичани, розуміючи, що союз С. Петлюри з Польщею і  надання  нею  допомоги  Директорії  відбудеться  за  рахунок  Східної

 

 

 

Галичини, яку С. Петлюра погодиться віддати полякам. Між керівництвом УНР і ЗУНР розгорівся конфлікт. Командування УГА на чолі з О. Греківим оголосило про перехід до Денікіна, а через деякий час – на бік Червоної Армії.  С. Петлюра  із  залишками  армії  перейшов  на  територію  Польщі, звідки  в  квітні  1920 р.,  підписавши  з  поляками  Варшавський  договір, вирушив в останній, на жаль, невдалий похід в Україну.

Поразка армії УНР призвела до майже повного придушення національно-

визвольного руху. Трагізм національно-визвольних змагань українців 1917-

1920 рр. був зумовлений тим,  що вони проходили за вкрай несприятливих внутрішніх  і зовнішніх умов. Адже  до 1917 р. Україна як геополітична реальність не існувала, а створення національної української держави викликало спротив ворожо налаштованих сил (Антанта, Радянська Росія, Польща). Країни Антанти підтримували Польщу і її плани захопити західноукраїнські землі; Румунію і її намагання заволодіти Північною Буковиною; Чехословаччину, яка захопила Закарпаття;  плани білогвардійців щодо  відновлення імперської  Росії.  Лідери  українських урядів діяли за міжнародної  ізоляції і  внутрішньої  контрреволюції,  а  власних сил для перемоги над  чисельними ворогами не було. Втім  під час  національно- визвольних змаганнях, безумовно, формувалися і змінювалися національна свідомість, патріотизм українського народу.

 

 

6.7. ЗУНР

 

 

9 листопада 1918 р у Львові проголосили Західноукраїнську Народну Республіку. Цій події передувало жорстке протистояння української і польської громад Галичини. Наприкінці Першої світової стало зрозуміло, що Австро-Угорщина доживає останні дні. Наприкінці жовтня – початку листопада 1918 р. проголосили незалежність Угорщина, Чехословаччина, Польща тощо. Поляки Галичини вважали цей край своїм і активно готувалися до захоплення там влади з тим, щоб у подальшому приєднати його до Польщі. На дії поляків українці відповіли збройним повстанням і захопленням   влади   у   Львові   1 листопада   1918 р.   Було   зайнято   всі стратегічно важливі об’єкти міста