Історія України

 

 

Універсали – адміністративно-політичні акти (про виступ у похід, про роздачу землі, про закріпачення селян), що видавалися кролями, гетьманами  у  Польщі  в  XV-XVIII  ст.,  в  Україні  –  в  XVІІ-XVIII  ст.  В Україні  гетьманські  універсали  військового  характеру  розсилались  у полки, а земельні – оголошувались на площах і в церквах.

У 1917 р. – на початку 1918 р. УЦР видала Універсали, що виконували  функції  основних  тимчасових  документів  конституційного

характеру.

 

 

Література

 

 

1. Грушевський М. Історія України-Русі: В 11т., 12 кн. – К., 1991

1995.

2. Історія України та її державності. – К., 2005.

3. Історія держави і права України: В 2 т. – К., 1996.

4.Литвин В. Історія України. Навчально-методичний посібник для семінарських занять. – К., 2006.

5. Магочій П. Історія України. – К., 2007.

6. Політична історія України / Під ред. проф. Танцюри В. І. – К.,

2002.

7. Полонська – Василенко Н. Історія України: В 2т. – К., 1992.

8. Субтельний О. Україна: історія. – К., 1994.

9. Семененко В. Історія України: неупереджений погляд. – Харків,

2007.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЛЕКЦІЯ 7

 

 

 

УКРАЇНСТВО У БОРОТЬБІ З СОЦІАЛЬНИМ ТА НАЦІОНАЛЬНИМ

ГНОБЛЕННЯМ

 

 

 

7.1. Соціальна боротьба в Київській Русі й

Галицько-Волинській державі

 

У VII-IX ст. у східнослов`янських племен відбувався процес державо- творення, який закінчився у другій половині ІХ  ст. зі створенням ранньо- феодальної держави Київська Русь. На відміну від більшості держав західної Європи, в яких у цей час виробництво базувалося в основному на експлуатації кріпосних селян, на Русі селянське населення було здебільшого вільним. Селянська община в ІХ - Х ст. складалася з вільних селян, які обробляли власні землі, сплачуючи податки князю. У Х-ХІ ст. на Русі розвивався клас феодалів, більшість яких були дружинниками князів і брали участь у постійних війнах. Бажаючи дати своїй дружині більш надійні прибутки, ніж звичайну воєнну здобич, князі почали роздавати їм землі з общинними селянами. Податки з селян постійно збільшувалися. Ті, хто не міг їх виплачувати в повному розмірі, потрапляли до кабали, фактично перетворю- ючись на звичайних кріпаків. Але характерною рисою суспільної організації Русі було те, що більшість селян були все ж вільними чи напіввільними. На ХІІ ст. на Русі існувало кілька селянських станів. Деякі з них (люди, смерди) були особисто вільними й мали у своїй власності землі. Деякі (закупи, рядовичі) були напіввільними, маючи особисту свободу, але змушені були відробляти феодальні повинності. Ще один стан населення, холопи, були повністю залежні від господаря, фактично перетворившись на його рабів.

Іншими станами давньоруського суспільства були міщани, які поділялися на міську знать (великих купців) і плебс (дрібні торгівці, ремісники). На вищій сходинці стояли феодали: представники княжої династії Рюриковичів, які княжили по удільних князівствах та боярство.

На перших етапах існування Русі, коли вона являла собою конгломерат племен, що формально підкорялися київському князю, соціальні конфлікти мали вигляд бунтів окремих племінних вождів проти центральної влади. Найбільш відомим таким конфліктом було повстання древлян 945 р. і вбивство ними князя Ігоря. З початком активного закріпачення селянства почалися і селянські виступи, щоправда, згадок про них майже немає. Проте відомі виступи міського населення, найбільшим з яких є повстання у Києві 1068 р. проти князя Ізяслава і 1113 р. проти Святополка.  Активну участь міське населення брало й у боротьбі галицько-волинського князя Романа проти місцевих бояр для придушення їх сепаратизму. У цілому ж про соціальну боротьбу на Русі відомо небагато, але причини повстань були таким ж, як і по всій Європі, – супротив населення феодальному визиску панівних класів.

 

 

 

Помітно загострилася класова боротьба селянства проти феодалів за періоду феодальної роздрібненості. Спільно з селянами виступала й міська біднота. Форми цієї боротьби були різноманітними: від зумисного псування реманенту до винищення худоби й підпалу маєтків, убивства князівських адміністраторів і відкритих повстань. Але боротьба ця мала стихійний і місцевий характер. Втечі були найпоширенішою формою селянської боротьби. Татаро-монгольська навала в ХІІІ ст. призвела до руйнування господарства, різкого погіршення становища селянства, дезорганізації адміністративного й господарського апарату державної влади, її політичного послаблення. У цей час правителі Угорщини й Польщі спробували покінчити з державним існуванням  Західної  України,  послабленої  татаро-монгольсько