Історія України

 

 

7.2. Боротьба українства з соціальним та національним гнобленням у часи входження до Литовсько-Польської держави

 

Після входження більшості українських земель до складу Великого князівства Литовського (сер. XІV ст.) міста, ремесла, торгівля продовжували розвиватися. Кількість залежного селянства спочатку зменшувалися. Литва була ранньофеодальною державою, яка ще не знала класичного феодалізму з повною залежністю селян від феодалів. Українське селянство повертається до стану вільних селян-общинників.  Найбільш вигідне положення мали так звані «данники» - вільні селяни, які мали землю і сплачували державі лише данину. Ще одним селянським станом були «тяглі люди» - так називали селян, які власної землі не мали, а орендували її у власників, віддаючи за це частину прибутків й відробляючи певні повинності. «Слуги путні» - по суті відносились до напіввійськового стану селян, які крім селянської роботи на землі мали ще нести військову службу, охороняючи державні кордони. За це вони звільнялися від інших форм повинностей. До них відносилися мешканці прикордонних земель. До найбіднішої частини селян належали

«підсусідки»,  які  поділялися  на  «городників»  (що  мали  лише  город),

«халупників» (мали лише будинок) і «коморників» (не мали ні житла, ні городу, а орендували все це в общини). У соціальному плані ці останні стани повністю залежали від общини й були нерівноправними її членами. У цілому в XIV-XV ст. селяни мали ще певні права й свободи, могли покинути маєток свого пана (щоправда, залишивши замість себе іншого селянина), подати на нього до суду. До того ж здебільшого селяни проживали не на панській землі, а  на  державних  землях, які  вважалися  власністю великого  князя

 

 

литовського.  Але,  як  пише  К. Гуслистий,  «найчисельнішу  групу  селян становили в цей період селяни залежні; дальшу щодо чисельності групу становили селяни кріпосні і, нарешті, найменшу – вільні селяни». Феодальне господарство тоді будувалося на визиску головним чином общинного селянства, сільської общини. Але активних форм соціальної боротьби майже не було. У XV ст. ситуація змінюється. Община все більше починає залежати від панів, які отримували землі на правах служби князю. Зі зростанням попиту на продукцію сільського господарства в Європі, що пояснюється зародженням капіталізму та падінням ціни на золото у наслідок «Великих географічних відкриттів», литовські пани посилюють визиск селян. У 1505 р. право переходу було знищено остаточно й селяни перетворися на звичайних кріпаків. Юридичне оформлення кріпацтва сталося у XVI ст., із запровадженням литовських кодексів права, відомих як Литовські статути. У відповідь на це активізуються селянські виступи: у 1431 р. спалахнуло повстання селян Бакотської округи на Поділлі, у 1490-1492 рр. на Покутті, Галичині й Північній  Буковини  вирувало  повстання  під  проводом  Мухи. У  1514 р. відбулось повстання українських селян у Закарпатті, яке на той час входило до складу Угорщини. Очолив його дрібний угорський дворянин Горга Дожі. Разом з селянами відбувалися повстання міських низів проти свавілля шляхти й міських багатіїв.

Але головним результатом закріпачення селянства і зростання соціального, національного й  релігійного гноблення стало  виникнення в XV ст.  нового стану  населення - козацтва.  У XVІ ст. великого розміру набувають втечі скривджених людей на вільні землі. До того ж великі польські та литовські пани-магнати організовують переселення селян на незаселені землі південної Київщини й Брацлавщини. Переселенці отримували на деякий час амністію від панщини та численних податків. Постійно відбиваючи набіги татар, населення цих прикордонних земель вело напіввійськове життя. Коли ж пани спробували ввести на ці землі панщину, селяни відповіли численними втечами на південь, до зовсім незаселених земель. Тоді ж там уже перебували промисловики, які ловили рибу та продавали її у прикордонних містах. Це були представники нового класу вільного українського населення – козацтва.

Старости й магнати непогано наживались, оподатковуючи козаків, які приїжджали до міст і сіл торгувати рибою та дичиною. Крім того, козаки були оборонцями проти постійних татарських нападів, що тривали з XV ст. Ставши продуктом соціальної боротьби, козаки одночасно стають і захисником українського населення від татар.  Цю роль козацтва швидко

 

 

 

зрозуміли й поляки. З самого початку XVI ст. окремі старости пробують найняти військові загони з козаків для протидії татарським набігам. Найбільш вдалу спробу вербовки козаків на службу зробив черкаський староста - князь Д. Вишневецький. 1552-1558 рр. (за іншими даними у 1554 або 1555 рр.) він побудував на одному з дніпровських островів, Малій Хортиці, замок, що був прототипом майбутніх Запорозьких Січей. З Хортицької   Січі  Д. Вишневецький  відбив  кілька  турецько-татарських набігів у 1557-1558 рр. і сам організував кілька походів на Крим.

1572 р. польський король Сигізмунд ІІ Август  набрав на постійну службу близько 300 козаків. Так з’явився новий стан козацтва – реєстрове. Протягом кінця XVI - першої пол. XVII ст. козацький реєстр поступово збільшується. Козаків використовували не тільки у боротьбі з татаро- турецькими набігами, а й як внутрішні війська – для придушення селянських виступів і виступів нереєстрових козаків.

Таким чином, козацтво  поділяється  на дві верстви,  які мали різні інтереси. Першою верствою були реєстрові козаки, які існували за рахунок королівської