Історія України

 

 

Відповіддю на відродження важкого феодального гноблення були масові селянські повстання, відомі в історії як гайдамаччина. Її зародки можна побачити вже на початку XVIII ст., коли відразу після закінчення амністій на панщину деякі найбільш активні селяни тікали в ліси й жили за рахунок грабунків шляхетських маєтків. Цих втікачів поляки й називали

«гайдамаками» (з тюркської - «грабіжник»). Найбільше повстання гайдамак розгорнулося  у  травні  1768 р.  Його  очолив  запорозький  козак  Максим Залізняк. Повстанцям, яких підтримало сотні селян, вдалося захопити Фастів, Корсунь, Черкаси й знищити, у більшості випадків, місцеву шляхту, євреїв та уніатських священників, відомих своїми поборами з населення. У червні

1768 р. гайдамаки обложили Умань, в якій знайшли притулок багато шляхтичів. Гарнізон Умані на чолі з сотником Іваном Гонтою перейшов на бік повстанців. Після падіння Умані, в Польщі на Правобережжі не збереглося ні добре озброєних фортець, ані війська. Фактично в руках повстанців опинилися Київське і Брацлавське воєводства. Польський уряд звернувся до Росії по допомогу. Не зважаючи на те, що більшість гайдамацьких повстань проходили під гаслами переходу Правобережжя до Росії, уряд Катерини ІІ, боячись що повстання може перекинутися на Лівобережжя, допоміг Польщі. Гонту й Залізняка було підступно схоплено: Гонту віддали Польщі, де його невдовзі стратили, а Залізняки відправили до Сибіру. Опинившись без ватажків, гайдамаки розбилися на окремі загони, й були поодинці розбиті.

Разом із селянами Правобережжя до активної соціальної боротьби вступили й селяни Західної України, у першу чергу Карпат. Там їх називали опришками. Опришки грабували шляхетські маєтки. Спочатку рух опришків охопив Прикарпаття, згодом був поширений на Закарпаття і Буковину. І хоч свідоцтва про цей рух відносяться ще до середини XVI ст., найбільш масового характеру він набув з кінця XVII-XVIII ст. Найвідомішим ватажком повстанців, за якого рух здобув свого апогею, був Олекса Довбуш. Повстання гайдамаків та опришків змусили феодалів дещо послабити визиск населення.

 

 

7.4. Соціальна та національна боротьба в Україні  у ХІХ - на початку

ХХ ст.

 

На початку ХІХ ст. унаслідок знищення Речі Посполитої українські землі Правобережжя були поділені між двома державами: більшість відійшло до Російської імперії, західна Україна – до Австрійської імперії.

У Російській імперії правління Катерини ІІ (1762-1796 рр.) сприяло повному відродженню напівфеодального способу виробництва, при якому

 

 

 

головною галуззю було сільське господарство, засноване на кріпосницькій експлуатації селян. Розширення торговельних і культурних контактів Росії наприкінці  XVIII ст.  змушувало  поміщиків  збільшувати  визиск  своїх кріпаків. Тому поміщицькі маєтки, які раніше працювали для задоволення потреб своїх господарів, почали працювати на ринок – як внутрішній, так і зовнішній. Все це сприяло збільшенню феодального визиску селян.

Цей визиск збільшувався під час воєн, які Росія постійно вела у першій половині ХІХ ст. з Туреччиною, з наполеонівською Францією тощо. Розвиток сільського господарства в Україні відбувався екстенсивним шляхом, тобто шляхом посилення експлуатації селянства й природних ресурсів України.

У вказаний період відбувається швидке освоєння Півдня України, земель, які колись належали Запорізькій Січі та Кримському ханству. Поміщики Півдня швидко зрозуміли, що селяни даватимуть більше прибутків якщо працюватимуть як вільні наймані працівники, виплачуючи податки. Родючі південні землі України швидко почали використовувати на капіта- лістичних умовах, за яких на землях поміщиків працюють вільні орендарі.

В інших регіонах України панували кріпосницькі умови селянської праці. Найважча експлуатація була на Правобережній України, де більшість поміщиків були вихідцями із старої польської шляхти. На цих землях панщина іноді сягала 6 днів на тиждень. Продуктивність селянської праці була вкрай низькою. Головними причинами цього була, по-перше, відсутність зацікавленості селянина у результатах праці, які все одно буде належати поміщику, а, по-друге, застарілі знаряддя праці й способи обробки землі.

Селяни в Україні поділялися на поміщицьких  і державних. Державні селяни становили близько 50% їхньої загальної кількості. Вони проживали на державних землях, які знаходилися в основному на Півдні й Лівобережжі. Державні селяни визискувалися менше за поміщицьких, їхнє господарство було сильніше зорієнтоване на ринок. Поміщицькі селяни належали поміщикам, найбільші маєтки яких знаходилися у Центральній і Правобережній Україні.

З 30-х років XІХ ст. в Україні почав з’являтися новий клас трудового населення – робітники. Промисловість Росії, у порівнянні із Західною Європою, була вкрай відсталою. До середини XІХ ст. тут панувало мануфактурне виробництво, засноване на ручній праці. Більшість мануфактур були казенними, тобто на них працювали не вільнонаймані робітники, а кріпосні селяни. Продуктивність таких мануфактур, через повну відсутність зацікавленості у результаті праці, була низькою. Але з

30-х років XІХ ст. багато поміщиків, у маєтках яких знаходились ці казенні мануфактури, почали використовувати своїх селян як вільних робітників.

 

 

Особливо   це   було   помітне   в   тих   поміщицьких   господарствах,   які займалися виробленням продукції, що мала великий попит на ринку, – цукор, тканини. Вільні робітники  давали більший прибуток,