Історія України

На початку ХХ ст. становище мас погіршується. Кровопролитна війна з Японією, яку Росія вела у 1904-1905 рр., підштовхнула початок першої російської революції 1905-1907 рр. По всій Росії пройшли селянсько-робітничі повстання та страйки. Головними гаслами повстанців були вимоги введення

8-годинного робочого дня, поліпшення умов праці. Селяни вимагали збільшення їхніх земельних наділів і ліквідацію залишків викупних платежів. Поряд із соціальними висловлювалися й політичні гасла: знищення само- державства, введення конституції та скликання парламенту. В Україні активізувалося і національне життя – розширилося українське книгодрукування, преса тощо. Хоч революція врешті решт була придушена, уряд Миколи ІІ пішов на реформи – був скликаний парламент й пообіцяли ввести конституцію.

Напередодні революції 1917 р. найбільш масовим прошарком населення в Україні було селянство, поділене на окремі стани: багатіїв, середняків і бідняків, останні були найбільш радикально налаштовані.

На сході у промислових регіонах і на півдні у торгівельний регіонах великим був прошарок робітників. У центральних регіонах та на Правобережжі їх були небагато через відсутність там промисловості (крім цукрових заводів).

 

 

 

Панівним станом була буржуазія. Вона також поділялася на велику (власників заводів, фабрик), середню (власники окремих крамниць, невеликих підприємств) й дрібну (власники невеликих крамниць, лавок тощо). Найбільш консервативно налаштованою була велика буржуазія, оскільки будь-які соціальні реформи загрожували її владі. Середня і дрібна буржуазія виступала за продовження демократичних реформ та розширення засад парламентаризму.

Невеликий прошарок українського населення складала інтелігенція, яка також виступала за розгортання демократичних реформ, розширення самостійності України та навіть її незалежність. Найбільш консервативними класами населення було дворянство (вплив якого значно зменшився) та духівництво.

 

 

7.5. Соціальна та національна боротьба у часи національно-демократичної революції (1917-1920 рр.) і в роки входження України  до СРСР (1920-1991 рр.)

 

Крапку в існуванні старого ладу поставила Перша Світова війна, яка перетворилася на справжню соціальну катастрофу. Зростання податків з селян, посилення зиску робітників, тисячі загиблих на фронтах, зростання багатств великої буржуазії та дворянства, які нажилися на війні, викликали революційні події. У ході лютневої революції 1917 р. самодержавство було повалено, імператор Микола ІІ зрікся престолу. Влада перейшла до Тимчасового уряду, який мав заміняти постійний уряд до скликання Установчих зборів. В Україні разом з Тимчасовим урядом і Радами робітничих та селянських депутатів, лівими партіями був створений національний  уряд  –  Центральна   Рада.   1917-1920 рр.  були  періодом суцільного хаосу в Україні. Влада кілька разів переходила з рук до рук урядів як лівого спрямування  (Центральна Рада, Директорія) так і право- консервативного   (уряд  П. Скоропадського).  На  півдні  України  діяли численні загони селянських ватажків – Махна, Григор’єва, Ангела.

Українським політичним діячам, з їх намаганням завоювати незалежність чи автономію у складі Росії, протистояли спочатку непопулярний    Тимчасовий    уряд,    а    після    жовтневого    перевороту

7 листопада (нов. стиль) 1917 р. - більшовицький уряд на чолі з В. Леніним. Більшовики висунули зовні логічну й продуману програму соціальних перетворень, яка базувалася на трьох принципах: «Землю – селянам, фабрики – робочим, мир – народам». У своїй національній програмі вони формально виходили з принципу права націй на самовизначення. Але фактично  політика  більшовиків була спрямована на відтворення  єдиної

 

 

Російської держави,  яка розвалилася після Лютневої  революції на кілька автономних територій. Звинувачуючи національні уряди в «буржуазному націоналізмі», спрямованому на відтворення капіталістичного визиску мас ірозрив   єдиного   фронту   боротьби   з   соціальним   та   національним гнобленням, вони встановили по всіх автономіях підконтрольні їм комуністичні уряди, які 30 грудня 1922 р. об’єдналися в єдину державу – Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР).

Після входження України до складу СРСР, корінним чином змінився соціальний склад її населення. Стара буржуазія і дворянство як класи були знищені. Всі землі й промислові об’єкти перейшли у власність держави. Під час НЕПу (нової економічної політики) 1921-1928 рр., для швидшої відбудови  країни  після  Першої  світової  і  громадянської  воєн,  земля, середні й дрібні підприємства були повернені у приватну власність.

Після відбудови економіки, 1928 р. радянський уряд почав політику індустріалізації, що супроводжувалася тотальною націоналізацію усіх форм власності. Найжорстокіше політика індустріалізації вдарила по селянах. Для розвитку важкої промисловості була необхідна велика кількість хліба та інших продуктів сільського господарства, причому за найнижчими цінами. Селяни відмовлялися продавати хліб за цінами, запропонованими державою. Тоді в 1929 р., на початку першої п’ятирічки, уряд оголосив «політику колективізації» – створення колективних селянських господарств (колгоспів), які мали «продавати» хліб державі. У колгоспи об’єднувалися індивідуальні господарства селян. Звісно, що більшість селян не хотіли віддавати своє власне майно у колективно користування. Тоді держава почала насильно заганяти селян до колгоспів. Всіх, хто чинив супротив, репресували, оголошуючи «ворогом радянської влади» й виселяли до Сибіру. Численні селянські повстання 1930 р. (сіл Голо-Пристаневського району на Херсонщині, Поділля, Чернігівщини та ін.) жорстоко придушувалися. До середини