Історія України

Важкий визиск активізував народні рухи. Найбільш розповсюдже-

ними формами боротьби з соціальними утисками були повстання та втечі на Дон або Кубань. Особливо селянські повстання почастішали після війни

1812 р. У 1819 р. повстали військові поселенці Чугуївського уланського полку. В грудні 1825 р. декабристський Чернігівський полк. 1829 р. повстали селяни окремих повітів Харківської губернії. У 1814-1835 рр. на Поділлі вирувало повстання Устима Кармелюка. Під час голоду 1833 р. відбувалися селянські заворушення в Слобідсько-Українській (Харківській), Чернігівській і Херсонській губерніях. 1835 р. повстали лівобережні козаки, з яких уряд зорганізував 10 козачих полків, а потім вирішив перевести їх у солдати. В першій    половині    40-х    років    ХІХ ст.    особливо    великі    селянські заворушення відбувалися по селах Русанівка (Київщина), Швайківці (Волинь). Протягом 1824-1856 рр. тільки на під російській частині Україні відбулося 120 селянських виступів.

Масовість селянських повстань і явна відсталість Росії від Заходу, яка виявилася під час Кримської війни 1853-1856 рр., змусили уряд піти на реформи. Згідно з аграрними реформами 1861 р. селяни отримали особисту свободу й наділи землі у приватну власність. Величина наділів залежала від якості ґрунту. За землю та за особисту свободу селяни мали сплатити за схемою, встановленою державою. Викупна сума значно перевищувала реальну   вартість   землі.   Уряд   імператора   Олександра ІІ   зробив   усе можливе, щоб перекласти увесь тягар виплат на селян, за рахунок яких, врешті решт і пройшла аграрна реформа.

Західна Україна в ХІХ ст., внаслідок трьох поділів Польщі, входила до складу Австрійської (згодом Австро-Угорської) імперії. Становище народних мас тут було навіть гірше, ніж у підросійській Україні, оскільки якість ґрунтів була поганою і врожаї вони давали гірші. У 80-90-х роках XVIII ст.   імператори   Марія-Терезія   та   Йосип   ІІ   провели   реформи, спрямовані на полегшення долі селянства. Було чітко зафіксовано максимальний розмір панщини на рік, а селяни були оголошені вільними. Але їх наступники швидко звели умови реформи нанівець і на західній Україні знов встановилося жорстоке кріпосницьке гноблення. У цілому в ХІХ ст.   західноукраїнські землі  залишалися  відсталим   в  економічному

 

 

 

плані регіоном Європи, де домінував аграрний сектор господарювання, заснований на  кріпосницький системі.  Промисловість  як  така  була відсутня, розвивалися лише промисли й ремесла: ткацтво, деревообробка тощо. Через важкі умови життя селянські рухи в ХІХ ст. поширюються.

Особливо це стало помітним у 40-х роках. Найбільшим повстанням цих років було повстання 1843-1844 рр. на Буковині під проводом селянина Лук’яна Кобилиці. Схожі соціальні конфлікти поширилися по всій Австрійський імперії. Їх апогеєм стала революція 1848 р., яка охопила і Західну Україну. У Львові інтелігенцією був створений координаційний орган Головна Руська рада, яка конкурувала з подібною польською організацією – Центральною радою народовою. Внаслідок революції уряд пішов  на  скасування  кріпацтва  і  введення  конституційної  форми правління.   Але   реально   становище   народних   мас   не   покращилося, оскільки, як і в Росії, увесь тягар реформ припав на селянство.

Головним наслідком скасування кріпацтва  в  Україні було швидке соціальне  розшарування.  Із колись єдиної кріпацької маси  виділяються найбільш заможні  селяни,  які могли наймати  людей для обробки своїх земель. Таких було небагато – 5 %. Основну селянську масу становили так звані середняки, які мали кілька голів худоби, але наймитів вже не мали. І, нарешті, досить високий відсоток становили бідняки,  які або зовсім втратили свою землю, або мали її занадто мало, щоб прогодувати себе. Вони зчаста наймалися на роботи до багатих селян.

Ще одним наслідком реформ  став прискорений розвиток промисловості і кінець промислового перевороту. Остаточно оформлюються нові класи населення – буржуазія (яка складалася в основному з вихідців із селян) і вільнонаймані робітники.

Найбільшими промисловим районами України став Донбас, криворізький металургійний басейн і Харківщина, в якій концентрувалася обробна промисловість. Велику роль у промисловості відігравав іноземний капітал. Між новими класами українського суспільства, буржуазією і пролетаріатом, який складався в основному з російських робітників, відбувалася постійна боротьба. Робітники виступали за поліпшення умов життя та праці й боролися за це в постійних страйках, повстаннях.

Після  скасування  кріпацтва  змінюється  склад  української інтелігенції. Якщо до 1861 р. вона складалася в основному з вихідців з дворянських кіл, то тепер її базою були різночинці, налаштовані більш демократично. Вважаючи, що економічне, політичне й культурне життя мас  після  реформ  не  покращилося,  вони  об’єднувалися  в  «Громади»  -

 

 

організації з розповсюдження писемності серед селянства, пропаганди національної ідентичності українського народу.

Якщо польське повстання 1830 і 1863 рр. уряд придушив зброєю, то з названими українськими організаціями боровся, забороняючи їх, обмежуючи сферу використання української мови (Валуєвський циркуляр

1863 р. і Емський указ 1876 р.). На кінець ХІХ ст. на основі цих організацій створюються перші політичні партії, в більшості з лівою, соціалістичною та марксистською ідеологією.

Перші партії з’являються на Західній Україні. 1890 р. була створена Русько-Українська  радикальна  партія. Протягом останнього десятиріччя ХІХ ст. були створені Українська  національно-демократична  партія  і Українська соціал-демократична партія. Всі вони виступали за поліпшення умов життя населення та розширення самостійності Західної України. На