Історія України

З другої половини XVI ст. становище народних мас в Україні значно погіршується. 1569 р. між Польщею і Литвою була підписана Люблінська унія, згідно з якою вони остаточно об’єднувалися в єдину державу – Річ Посполиту. Ті українські землі, які перебували у складі Литви, переходили до Польщі, що значно погіршувало їх соціально-економічне становище.

1588 р., згідно з ІІІ Литовським статутом українське селянство остаточно потрапило до кріпосної залежності від шляхетства, що зрівняло його з польським селянством, яке на той час також було повністю закріпачене. Таким  чином,  селяни  перетворюються  у  суцільну  масу  кріпаків, об’єднаних спільними інтересами позбутися важкого феодального гніту. Міграція до Січі, у цей час, значно посилюється.

Невдоволення охопило також й інші верстви українського населення. Перш за все це стосувалося середньої та дрібної шляхти. Після артикулів короля  Генріха  1573 р.  влада  магнатів  і  великої  шляхти  стає  майже необмеженою. У другій половині XVI ст. у Речі Посполитій починають вирувати феодальні війни між окремими шляхтичами й магнатами за землі та селян. Дрібна шляхта була найменш захищена від магнатського всевладдя. Магнати починають просто забирати села й маєтки дрібних і середніх шляхтичів. Їхні скарги до короля, як правило, не мали ніякого

 

 

ефекту, бо король і сам був безсилий проти магнатів. Крім цих соціальних утисків, православна шляхта (особливо після підписання Берестейської унії у 1596 р.) починає зазнавати ще й національно-релігійного гноблення.

Невдоволення охопило й міщанство. Міста все частіше стають об’єктами зазіхань зі сторони великого шляхетства, яке намагалося поставити їх під свій контроль й ліквідувати право на самоуправління (Магдебургзьке право). Крім того, зростав антагонізм між міським плебсом і патриціатом. Невдоволення міщан подекуди виливалося у повстання проти адміністрації (наприклад, 1589-1590 рр. у Білій Церкві), відмову виконувати повинності (1602 р. у м. Остер, у 1604 р. у м. Корсуні) особливо зчаста – проти жовнірів та іноземців-найманців (наприкінці XVI - на початку XVII ст. у Дрогобичі, Брацлаві, Теребовлі, Острозі, Коломиї тощо). Іноді містяни єдналися з селянами, як це було в 1604 р. у Городлі, 1619-1620 рр. у Самборі та ін.

Погіршилося також становище православного духівництва, яке після підписання Берестейської церковної унії, фактично було поставлене поза законом.

Найбільшими ж спалахами народного гніву наприкінці XVI- першої пол. XVII ст. виявили козацькі повстання, які підтримали й інші верстви українського населення. Першим великим повстанням було повстання Кшиштофа Косинського у 1591-1593 рр., яке охопило Київщину, Брацлавщину, частково Волинь і Поділля. Не встигла шляхта придушити це повстання, як почалося нове, значно масштабніше – під проводом Северина Наливайка у

1594-1596 рр., яке охопило ті ж землі, що й повстання Косинського. Після придушення повстання С. Наливайка активність козаків трохи вщухла. З

1601 р. Річ Посполита бере активну участь у війні проти Московського царства,  намагаючись  посадити  на  трон  свого  претендента,  самозванця Г. Отреп’єва, який видавав себе за сина царя Івана Грозного. Запорожці, найняті польським урядом, брали активну участь у цій боротьбі, названій у російській історіографії «Смутним часом».

Крім боротьби з польською шляхтою, козаки активно воювали проти турків і татарів, які перетворилися у справжнє лихо для українського населення. Найбільш відомим козацьким ватажком цієї доби, який прославився походами проти Криму й Туреччини, був Петро Сагайдачний. 1606 р. під його керівництвом запорожці спустошили Варну - одну з найбільших турецьких фортець на Чорному морі. У 1607-1609 рр. Сагайдачний очолив кілька вдалих походів на Перекоп (1607 р.), Ізмаїл, Акерман, Кілію (1609 р.). 1614 р козаки вдало напали на Трапезунд. Найбільш визначним був похід на Кафу 1616 р. Кафа (нині Феодосія) – колишня генуезька колонія в

 

 

 

Криму, перетворилася у XVII ст. на найбільший ринок рабів на Чорному морі. Кожного року тисячі людей з України й Московії продавалися тут у неволю. Захопивши місто, козаки визволили багато невільників.

Апогеєм боротьби козацтва проти татарсько-турецької агресії стала їх участь на чолі з Сагайдачним у Хотинській війні, що вибухнула між Річчю Посполитою і Туреччиною в 1618 р. У вересні 1621 р. у генеральній битві   під   м. Хотином   турецька   армія   була   розбита.   Невдовзі   між Туреччиною і Польщею було укладено мир.

Відразу після замирення Польщі з Османською імперією козацький антишляхетський рух активізувався. Польській уряд, якому вже було непотрібне велике козацьке військо, пробував його зменшити й поставити під свій контроль нереєстрове козацтво. У відповідь на Січі вибухнуло кілька  повстань:  1625 р.  під  проводом  М.  Жмайла,  1630  р.  -  Тараса Федоровича (Трясила), 1635 р. - отамана І. Сулими, 1637 р. - отамана Павло Павлюка (Бута), 1638 р. - Я. Остряниці й Гуні.

Усі повстання закінчилися невдачею. Після придушення останнього повстання,   польський   уряд   нав’язав   знесиленим   козакам   так   звану

«Ординацію Війська Запорозького, що перебуває на службі в Речі Посполитої». Згідно з цією «Ординацією» козацький реєстр зменшувався до 6 тис. чоловік, обмежувалися свободи реєстрового й нереєстрового козацтва. Після «Ординації» повстань не було протягом 10 років.

У середині