Історія України

ЦР виникла на хвилі революційної боротьби. Вона ставила перед собою завдання перебудови тодішнього суспільного ладу, виходячи з невід’ємного права українського народу на самовизначення і відродження багатовікової державницької традиції.

Головою ЦР було обрано видатного українського історика і громадського діяча М. Грушевського. Значний вплив на політику ЦР справляли соціалістичні і соціал-демократичні сили українського політичного середовища.

 

 

 

Найближче завдання для нової української влади – добитися від Тимчасового уряду Росії широкої автономії для України у складі Російської федеративної  демократичної  республіки; вирішити  аграрне  питання  на користь українських селян; закінчити Першу світову війну.

Першим кроком на шляху оформлення державності стало скликання у Києві 5-7 квітня 1917 р. Всеукраїнського Національного  Конгресу. В його роботі взяли участь делегати від демократичних організацій України, а також представники від Петрограда, Москви, Криму і Холмщини. Значення цього загальноукраїнського форуму полягало в тому, що він закріпив ідеологічні й організаційні основи руху, який прагнув виступити за національно-державне будівництво і скласти альтернативу проросійській фінансовій та промисловій буржуазії, а також ліворадикальній партії більшовиків та її симпатикам.

У документах, ухвалених Конгресом, відзначалися такі основні цілі українського національного руху: широка національно-територіальна автономія України у складі Російської федеративної демократичної республіки; забезпечення прав національних меншин, які проживали тоді в Україні; допуск представників ЦР для участі в майбутніх переговорах з Німеччиною тощо.

Важливим рішенням Конгресу було доручення ЦР розпочати організовувати крайові Ради й поступово установлювати українську владу на  місцях,  а  також  те,  що  кордони  автономії  мали  бути  визначені  на підставі етнографічного принципу.

Вважається, що відправною точкою організації роботи ЦР було рішення Національного Конгресу, згідно з яким Центральна Рада мала розвиватися як національний парламент. Незабаром розгорнули свою роботу президія і постійні комісії ЦР. Конгрес зобов’язав ЦР забезпечити правову основу своєї  діяльності.  Першим  узагальнюючим  документом,  який регламентував діяльність ЦР, став «Наказ Українській Центральній Раді» від 5 травня 1917 р. Він юридично закріплював уже існуючий порядок, визначав повноваження і механізм функціонування загальних зборів ЦР та її Комітету (потім Малої Ради), комісій, секретарств, канцелярії тощо.

Відносини між ЦР і Тимчасовим урядом були досить напруженими. Незважаючи  на чисельні офіційні й приватні  контакти  взаємовідносини двох державних інституцій України і Росії постійно погіршувалися. Головна причина –  небажання  Тимчасового уряду задовольнити  вимогу політичної  автономії  України. Хоч Тимчасовий уряд і  декларував свою демократичність, щодо України він продовжував проводити стару колоніальну імперську політику.

 

 

 

У цій ситуації ЦР намагалася заручитися широкою соціальною підтримкою. Вона наполегливо проголошувала себе виразником інтересів народних мас. Лідери ЦР вміло використовували могутнє патріотичне піднесення українців, вимагаючи, зокрема ліквідації будь-яких обмежень стосовно української мови та культури в суспільно-політичному житті.

У протистоянні з внутрішніми й зовнішніми ворогами ЦР здобула важливу   підтримку   з   боку   скликаних   у   Києві   у   травні   1917 р. Всеукраїнських з’їздів: військового, селянського і робітничого.

Коли 1 червня 1917 р. ЦР отримала офіційну відмову Тимчасового

уряду Росії на свої вимоги, вона, прагнучи закріпити за собою й на майбутнє керівництво національним рухом та враховуючи революційні настрої мас,

10 червня 1917 р. видала І  Універсал  – державно-правовий документ у

формі звернення до народу. У І Універсалі проголошувалася суверенність українського народу на своїй землі, автономія України у складі Російської демократичної  федеративної  республіки. У ньому містилося  до того  ж положення про відмову передавати будь-які кошти до Петрограду. З появою І Універсалу лідери ЦР вирішили прискорити роботу над проектом Української Конституції («Статут автономної України»).

Центральна Рада проявила себе у І Універсалі як влада, встановлена

українським народом, здатна керувати і правити ним, а тому її постанови і накази підлягали обов’язковому виконанню українським загалом.

Крім того, І Універсал викликав до життя 28 червня таку державну інституцію, як Генеральний  Секретаріат  України, який мав реалізувати положення   Універсалу.   Генеральний   Секретаріат   вважається   урядом країни. Його очолив В. Винниченко.

Тим часом російський уряд вже відкрито чинив перешкоди на шляху відродження української державності. Після переговорів у Києві між обома сторонами ЦР змушена була піти на суттєві поступки в питанні про автономію України. У виданому 3 липня 1917 р. ІІ  Універсалі ЦР відмовлялася від автономії  України і погоджувалася  винести  це питання  на Всеросійські Установчі збори. За це Тимчасовий уряд погодився визнати як свій крайовий орган Генеральний Секретаріат, який був підзвітний комітету ЦР – Малій Раді.

Уже29липняМалаРадазатвердила«СтатутГенерального

Секретаріату», який М. Грушевський назвав Конституцією України.

Загалом робота над Конституцією України як автономної частини Росії демократичної республіки розпочалася після проголошення ІІ Універсалу. У червні 1917 р. було утворено комісію у складі 100 осіб. Результатом її

 

 

 

роботи став «Статут  про державний устрій, права і вольності УНР», який  було  ухвалено  29 квітня  1918  р.  Ця  Конституція  складалася  з  8 розділів і 85 статей. За нею УНР проголошувалася єдиною і нероздільною. Вона проголошувала рівність усіх громадян, свободу слова, преси,