Кам’янецька доба Директорії Української Народної Республіки (червень-листопад 1919 року)

16 липня 1919 р. провід ЗОУНР та УГА перейшли на Наддніпрянщину. Перед тим диктатор Є. Петрушевич висунув ряд умов подальшої співпраці з урядом УНР. Він вимагав, щоб керівники УНР проводили демократичну політику без ухилів у бік радянства, а також змінили соціалістичний уряд та скасували міністерство галицьких справ. У результаті гострої політичної боротьби ці вимоги були виконані. З свого боку провід УНР не визнавав законності диктатури ЗОУНР. Різні політичні принципи побудови державності та зовнішньополітичні орієнтації урядів УНР та ЗОУНР призвели до значної напруги між ними. Наддніпрянські лідери домагались об’єднання обох урядів та армій під своєю зверхністю. А Є. Петрушевич наполягав на автономному існуванні проводу ЗОУНР та окремішності УГА, як репрезентантів західноукраїнської державності. Тому зазначена боротьба обох урядів була суттєвим елементом дестабілізації ситуації протягом усього Кам’янецького періоду. (Див. дис. – С. 69.) 

Незважаючи на розбіжності, все ж вдалось дійти згоди про створення спільного Штабу для координації бойових операцій обох армій і розпочати успішний наступ на Київ-Одесу. Але здача Києва денікінцям галицьким командуванням призвела до чергового загострення стосунків. Поки наддніпрянські та галицькі лідери з’ясовували відносини, командування УГА, яке фактично стало самостійною політичною силою, підписало з білогвардійцями угоду, згідно якої УГА мала перейти в підпорядкування Денікіна. Врешті, цей акт призвів до повного розриву УНР та ЗОУНР. (Див. дис. – С. 74.) 

У другому розділі – “Внутрішня політика Директорії та уряду УНР” висвітлюються та аналізуються заходи українських органів влади, спрямовані на відновлення місцевих адміністрацій, а також розв’язання соціально-економічних та національних проблем. 

На конкретних фактах простежується намагання вищих інституцій УНР налагодити діяльність адміністративного апарату на місцях: відновлювалась робота органів влади, які існували до приходу більшовиків; створювалась виконавська вертикаль державних представників – губернських, повітових, волосних та сільських комісарів. Оскільки волосними та сільськими комісарами ставали голови відповідних Народних Управ, котрі обиралися громадами, то їх діяльність часто була паралізована великою залежністю від останніх. 

Вирішення проблеми налагодження органів влади ускладнювала значна нестача кваліфікованих адміністративних кадрів. 

Нормальному функціонуванню місцевих інституцій заважали неунормовані відносини та відсутність взаємодії між цивільною та військовою владами. Двовладдя на місцях, протидія військових цивільним органам влади призвели до паралічу останньої. Надзвичайно негативні наслідки для функціонування адміністрацій мала й відсутність коштів. 

Разом з комісаріатами відновлювалась діяльність органів місцевого самоврядування. Хоч урядові партії домовились про формування владних структур за “трудовим принципом”, однак через неможливість швидко провести вибори було допущено до виконання обов’язків старі земства, які обирались ще за Тимчасового уряду. Гостро стояла проблема кадрів та коштів. Тому більшість земств працювали незадовільно. 

Самоврядування перебувало в опозиції до соціалістичного уряду УНР і вимагало демократизації суспільства. Бачачи розвалорганів самовря-дування і неможливість їх функціонування, уряд мав намір видати закон про негайну зміну складу земських управ, але цьому завадила поразка на фронті. (Див. дис. – С. 88.) 

Оскільки через постійні бойові дії та зміни підконтрольної території уряд мав обмежені можливості виконувати свої функції, основну увагу було зосереджено на вирішенні фінансового, аграрного та продовольчого питань. 

У Кам’янецький період фінансова криза стала всеохоплюючою. Занепад економіки та розвал податкової системи робили грошові емісії основним джерелом фінансових ресурсів. Значні суми української валюти доставлялися з Німеччини. Щоб забезпечити всі державні потреби в Кам’янці-Подільському було налагоджено випуск банкнот. Але інфляція швидко знецінювала гроші. Для стабілізації фінансового становища уряд робив спробиналагодити збір податків, вилучити з обігу всі неукраїнські грошові знаки, налагодити товарообмін всередині країни та із зарубіжними державами. Проте ці заходи не мали успіху. (Див. дис. – С. 94.) 

Надзвичайну вагу для української державності мало вирішення аграрного питання. В Кам’янецький період уряд намагався провести земельну реформу на основі закону від 8 січня 1919 р. Прикметною тенденцією цього часу була певна зміна соціально-економічних настроїв селянства, яке почало виступати за викуп землі у держави і володіння нею на засадах приватної власності. Але соціалістичний уряд не наважився змінити аграрну політику. Негативно відбивалась на впровадженні аграрної реформи байдужість втомленого війною селянства. Проте в деяких селах все ж розпочався процес розподілу землі, але далі він не пішов, оскільки армія УНР зазнала поразки. 

Надзвичайно актуальним для уряду УНР було продовольче питання. Однак літньо-осіння кампанія 1919 р. по здачі хліба державі через недостатність фінансів, слабку організацію відділів по збиранню врожаю та масове розкрадання збіжжя зазнала невдачі. (Див. дис. – С. 104.) 

Велике значення у процесі побудови української держави в добу Директорії УНР мали етнополітичні чинники. Влітку-восени 1919 р. міжнаціональні відносини на території контрольованій Директорією, були досить напружені, але вони всюди базувались переважно на різниці соціальних інтересів. Для усунення протистояння уряд УНР