Кам’янецька доба Директорії Української Народної Республіки (червень-листопад 1919 року)

Особливої гостроти набули в 1919 р. українсько-єврейські стосунки. Юдофобство в Україні не мало ідеологічного обгрунтування і не було державною політикою. Антисемітизм у тогочасному суспільстві пояснювався передусім прихильністю єврейства до більшовизму. Цей стереотип формували численні факти перебування євреїв у лавах комуністичної партії, особового складу ЧК та комісарів Червоної армії. Але парадокс полягав у тому, що відносно загалу єврейського населення ця частина не була домінуючою. Більшість євреїв, котрі належали до дрібної буржуазії, не поділяли більшовицької ідеології та практики. 

Директорія та уряд вжили низку заходів для унеможливлення єврейських погромів. Втілювався закон про єврейську національно-персональну автономію. Єврейські партії та організації залучались до державної праці. (Див. дис. – С. 115.) 

У третьому розділі – “Зовнішньополітичний курс Директорії та уряду УНР. Відносини урядів УНР та ЗОУНР з російськими військово-політичними режимами (Раднаркомом РРФСР та Добровольчою армією) ” – розкривається намагання української дипломатії добитися визнання незалежності УНР міжнародним співтовариством, а також спроби заведення стосунків з більшовицьким та білогвардійським рухами в Росії. 

Подією, що визначала напрям дій української дипломатії на початку літа 1919 р., було визнання в Парижі адмірала Колчака правителем усієї Росії. Відтак українське питання ставало внутрішньою проблемою цієї держави. Західні країни підштовхували УНР до федерації з Росією. А західноукраїнські землі стали розмінною монетою у великій дипломатичній грі. 25 червня 1919 р. Рада Чотирьох винесла постанову, якою уповноважувала збройні сили Польщі вести свої операції по р. Збруч, що було вироком ЗОУНР. 

Розуміючи, що найбільш болючою проблемою для великих держав у Східній Європі був більшовизм, провідники УНР якраз і робили наголос на боротьбі з ним. Будучи зацікавленими у консолідації всіх антибільшовицьких сил провідники Антанти та США все ж ігнорували пропозиції уряду УНР і не надавали йому допомоги через державне безладдя та низьку боєздатність української армії. 

Надзвичайно несприятливою для плідної дипломатичної праці буладілова атмосфера всередині української місії в Парижі, яка розкололась на декілька таборів. Взаємовідносини між ними визначались суперечностями: по-перше, між галичанами та наддніпрянцями; по-друге, між тими членами наддніпрянської делегації, які твердо притримувались курсу на незалежність і тими, хто допускав федерацію з Росією. Неузгодженість дій членів делегації, недотримання єдиної політичної лінії зводили нанівець ті чи інші дипломатичні кроки Паризької місії. 

На початок серпня 1919 р. стало зрозуміло, що фактично всі акції дипломатії УНР на міжнародній арені зазнали краху. За таких умов 6-14 серпня 1919 р. у м. Карлсбаді проведено конференцію послів та голів закордонних місій УНР. Оскільки західні країни настійливо рекомендували УНР федерацію з Росією, на цій нараді предметом всебічного обговореннядипломатів стала альтернатива “самостійність – федерація”. Виходячи з реального становища, було запропоновано формулу подальшої дипломатичної роботи – “говорити про федерацію, а робити самостійність”. Карлсбадська конференція констатувала, що невдачі УНР на міжнародній арені є результатом внутрішнього становища України, тому зміцнення української державності, проведення послідовної демократичної внутрішньої політики посилить позиції УНР за кордоном. У своїх висновках нарада рекомендувала у зовнішній політиці орієнтуватись на визнання УНР Англією та США. Але більш реальною визнано політичну лінію на порозуміння з найближчими сусідами. (Див. дис. – С. 124.) 

Після Карлсбадської конференції уряд УНР остаточно зосередив увагу на з’ясуванні стосунків з Румунією, Польщею, Радянською та “білою” Росією. Щодо двох перших, то вони були зацікавлені в існуванні УНР та підтримці боєздатності її Збройних сил у боротьбі з більшовиками та білогвардійцями, інакше їх арміям довелося б самим зіштовхнутися з ними. Тому з Румунією та Польщею відбувся обмін місіями та налагоджено торговельно-економічні відносини. Проте на переговорах з Польщею основним каменем спотикання була проблема Східної Галичини. Отже, в кінці літа-восени 1919 р. у відносинах України з Румунією та Польщею спостерігався певний прогрес, але до політичного визнання суверенності УНР цими країнами не дійшло. (Див. дис. – С. 137.) 

У зв’язку з наступом українських армій на Київ та просуванням денікінських військ в Україні актуальною стала проблема взаємовідносин з білогвардійським режимом. Серед чільних українських діячів побутувало дві точки зору: С. Петлюра та уряд УНР вважали, що з Денікіним можлива чисто військова угода, а “праві” кола та галичани наполягали на підписанні політичного договору, який, на їх думку, відкривав шлях до визнання та співпраці з західними країнами. Уряд УНР намагався навести контакт з “добровольцями”, але ті відмовились від переговорів за умови суверенності України. Врешті, антиукраїнська політика А. Денікіна примусила провід УНР та диктатуру ЗОУНРрозпочати проти його армії військові дії. Відтак, з метою створення антиденікінського альянсу урядом УНР зроблено спроби налагодити стосунки з радянською Москвою. Більшовики, перебуваючи в скрутній ситуації, також були зацікавлені в переговорах. Однак утворенню протиденікінського союзу завадив розвал українського фронту. 

6 листопада 1919 р. за наказом свого командування представники УГА підписали угоду з денікінцями про перехід галицького війська на бік Добровольчої армії. Оскільки ситуація була безвихідною Є. Петрушевич та С. Петлюра погодились на переговори з Денікіним, але від імені Соборної України. Після того, як “добровольці” відмовились від контактів з представниками Наддніпрянщини, Є. Петрушевич фактично санкціонував перехід УГА на бік Денікіна і виїхав за кордон. С. Петлюра також покинув Кам’янець-Подільський і дещо пізніше подався до Польщі. Таким