Кодифікація права в Великому князівстві Литовському

Шляхта починає бути присутньою на сеймах, спочатку як мовчазний спостерігач, а потім у якості самостійно діючої політичної сили, що прагне послабити політичний вплив земельної аристократії й додати політиці уряду бажаний для неї напрямок. Природно, що шляхта в першу чергу прагне послабити перевагу магнатів у суді, звільнитися від сваволі судових рішень, що виносять ними, і підкорити їхній дії загальношляхетського права. Тому вимога кодифікації законодавства була однією з основних вимог у політичній програмі шляхти.

Хоча окремі білоруські й українські землі зберігали свої особливі права, закріплені в «Обласних привілеях», але загальношляхетский привілей, що поширював свою дію на всіх землевласників Великого князівства Литовського, створював умови для оформлення єдиного феодально-шляхетського права, у кодифікації якого була однаково зацікавлена як литовська, так і білорусько-українська шляхта, тим більше що загальношляхетське право не позбавляло білоруських й українських шляхтичів тих місцевих привілеїв, прав і переваг, якими вони користувалися згідно «Обласним привілеям».

У першій чверті XVI в. змінилася й політична структура Великого князівства Литовського. З ростом економічних зв'язків між окремими областями Великого князівства поступово зникала феодальна роздробленість і зміцнював авторитет центрального уряду на місцях. Зміцнення політичної єдності Великого князівства Литовського теж настійно вимагало кодифікації феодального права, дії якого був би підлеглий весь клас землевласників.

Розвиток продуктивних сил і загальне ускладнення економічного життя вимагали законодавчого регулювання окремих сторін приватноправової діяльності шляхетського стану. Загальний економічний підйом у Великому князівстві супроводжувався значною мобілізацією земельної власності. Покупка й продаж маєтків і віддача їх у заставу, право спадкування нерухомого майна й право заповітів, організація суду й судового процесу, юридичне оформлення класових привілеїв шляхетства вимагали точного юридичного визначення. У кодифікації феодального права особливо були зацікавлені середньопомісні й дрібнопомісні прошарки шляхетства, які намагалися забезпечити себе від сваволі феодальної аристократії.

Правові норми й «Обласних привілеїв» не відповідали новим економічним відносинам, новому розміщенню класових сил, застарів Судебник Казимира Ягеллончика.

У період політичного засилля феодальної знаті власність й особистість шляхтичів не були досить захищені законом. У Великому князівстві Литовському панували сваволя й насильство. Постійні «гвалти» й «наїзди» на шляхетскі маєтки були звичайним проявом феодальної сваволі. Але насамперед законодавчого оформлення вимагали феодально-кріпосницькі відносини. Шляхта була особливо зацікавлена в цьому, щоб не допустити відходу кріпаків до великих землевласників, щоб не втратитися робочих рук.

 

 

Правова система Великого князівства Литовського, як і більшості країн світу, базувалась на нормах звичаєвого права в основі яких лежали звичаї і традиції. Литовське право увібрало в себе, крім власне литовського, ще й звичаєве право Русі (зосереджене переважним чином в “Руській Правді”), також використовувалось звичаєве право прусів (зосереджене в “Померанській Правді”) [9, 90].

Поступово, в процесі суспільного життя, люди усвідомлювали необхідність тих чи інших правил поведінки, і стали вводити їх та дотримувались або це робилось під впливом громадської думки і влади.

Перетворення звичаїв в юридичні норми вимагало їхнього офіційного признання, санкціонування державною владою, що мало особливе значення на території Литовської держави, де міцно трималися за старину. Найбільш поширеними шляхами затвердження місцевих звичаїв і, таким чином, визнання їх юридичними нормами була мовчазна згода влади або їхнє офіційне визнання. Характерним прикладом цього служить історія копних судів, які розглядали всі справи тільки на основі місцевих звичаїв [12, 178]. Спочатку такі суди діяли, виходячи із змісту обласних привілеїв ("старини не рухати") [18, 176], а в XVI ст. були санкціоновані державою.

Норми звичаєвого права, які склались у Великому князівстві Литовському, були настільки авторитетні, що не могло бути й мови про їхню ліквідацію. Відповідно до статутів і магдебурзького права вони були обов'язковими для застосування судами.

Норми звичаєвого права регулювали порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінка показань свідків та ін.) [9, 91]. Найбільш сильний вплив дане право мало на сферу шлюбно-сімейних відносин, де воно найбільш міцно закріпилось. Норми звичаєвого права були тісно пов'язані з нормами моралі, і вони сприймались як справедливі, моральні; з ними змушена була рахуватись і панівна верхівка. У процесі становлення класового суспільства звичаї, що використовувалися в інтересах пануючого класу, поступово трансформувалися у норми звичаєвого права. Оскільки їх санкціонувала держава, вони ставали загальнообов'язковими для виконання. Держава забезпечувала їх дотримання, але вони діяли переважно у сфері общинного суду.

 

 

Привілейні грамоти та сеймові постанови видавалися з кінця XIV до середини XVI ст. Вони були різноманітні за змістом і браком писаних законів замінювали їх і були деякий час єдиним джерелом законодавства. Привілеї не нормували загальних прав, а стосувалися лише окремих осіб або суспільних та етнічних груп. Привілейні грамоти підривали та відсували на другий план норми звичаєвого права й вели до кодифікації загальнообов’язкового права.

Такі привілеї були важливою сферою діяльності князів. Вони поділялися на три групи: 

- дарчі грамоти; 

- привілеї в вузькому значенні слова; 

- грамоти охоронного характеру.

Дарчі грамоти власне не належали до привілеїв, бо не звільняли нікого від виконання загальнообов'язкового права.