Кодифікація права в Великому князівстві Литовському

Однак сформоване раніше феодальне право, відбите в Руській Правді, не могло допомогти у вирішенні питань про відновлення шляхетського звання, тому що воно не знало такого роду явищ. Цілком зрозуміло тому, що, дозволяючи опорні юридичні питання «про висновок шляхетства», великокнязівські судді повинні були звертатися до польської судової практики до польського законодавства, де процес оформлення шляхетського стану відбувся раніше; ці норми польського шляхетського права для Великого князівства Литовського аж ніяк не були нормами, випадково запозиченими ззовні, оскільки оформлення литовського шляхетського стану було тісно пов'язане з польсько-литовськими уніями. Разом з тим, будучи застосовані в судовій практиці Великого князівства, вони ставали нормами загальнолитовського феодального права.

Судова практика великокнязівського суду докладно розробила, використовуючи польський досвід, всі норми шляхетського права, не передбачені шляхетськими привілеями. Шляхетське право Великого князівства склалося в процесі розбору справи про відновлення в шляхетському званні. Тому залишалися тільки юридичні норми, застосовані судовою практикою, внести в Литовський статут й, таким чином, установити процесуальний порядок дозволу спірних справ про відновлення шляхетства.

Отже, у завдання дослідника входить: 

- з'ясувати процес утворення шляхетського права; 

- показати, які норми польського шляхетського права виявилися прийнятними для Великого князівства Литовського; 

- відзначити розходження між польським шляхетським правом і шляхетським правом Великого князівства Литовського.

Ще К. Любавський відзначав, що в землях Русі термін «боярин», «бояри», що свідчив про приналежності до феодального класу, у процесі утворення шляхетського стану поступався місцем терміну «земляне», а останній був витиснутий терміном «шляхта» польського походження. Ці зміни в термінології були зв'язані з тим, що далеко не всі дрібні землевласники-бояри ввійшли до складу шляхетського стану. Із цього часу термін «боярин» означав приналежність до особливого соціального прошарку, що перебувала поза рядами шляхетського стану, утворюючи вищий розряд сільського населення, відмінний по своїм феодальним повинностям від інших прошарків сільського населення. Природно, що не всі бояри примирилися зі своїм виключенням із складу шляхетського стану. Багато хто з них прагнув до відновлення своїх шляхетських прав.

У цьому випадку положення білоруської й української дрібної шляхти було більш скрутним, ніж литовської, приписаної до польських або литовських гербових братств. Вона не могла покликати їхніх членів па суд, щоб вони своїми показами підтвердили приналежність її до шляхетського стану. Білоруська й українська шляхта в цьому випадку могла послатися тільки на земянське походження батьків і на покази сусідів - «околичної шляхти».

 Таким чином, норми польського права «про вивід шляхти» зустрілися з нормами «російського права», а із синтезу польського й російського права утворилося шляхетське право Великого князівства Литовського. Приналежність білоруських та українських феодалів до шляхетства визначалася в основному звичаєм-«старовиною», тоді як приналежність литовських середніх й дрібних феодалів – припискою до польських або литовських гербових братств.

 

 

Питання про кодифікацію феодального права Великого князівства Литовського має свою історію. Однак відсутність позитивних даних позбавляє дослідника можливості відновити повністю історію складання Статуту 1529 р. і тієї боротьби, що відбувалася довкола нього. Ця боротьба була неминучою, тому що магнатські кола прекрасно розуміли, що видання письмового зводу законів істотно зачепить й обмежить їхні права. Тривала боротьба, що зав'язалася навколо Статуту, є прекрасним доказом того, що великі землевласники докладали всіх зусилль, щоб не допустити видання письмового зводу, закопавши феодальне право.

Великокнязівському уряду вже на початку XVI ст. була не далека думка про необхідність кодифікації права. В 1501 р. великий князь Олександр, видаючи пітверджений привілей Волинській землі, вважав, що його дія буде мати тимчасовий характер, «поки права Статуту у вітчизні нашої уставимо». У цьому випадку повинні були втратити силу правові норми, тому що «тогди всі землі наші одного права держави мають й одним правом звужені будуть поруч Статуту».

Однак не видно, щоб великокнязівський уряд приймав тоді які-небудь заходи для здійснення свого наміру. Питання про кодифікацію права залишалося без руху до Віленского сейму 1514 р., коли, за словами єпископа Перемишльского Петра Томицького, що перебував тоді у Вільні, стани сейму підняли питання про те, щоб господар видав письмові закони. Але й на цей раз великокнязівський уряд не прийняв ніяких заходів для виконання прохання «станів» сейму. Точніше, він саботував справу складання Статуту. У цьому минулому зацікавлені магнати, які тримали у своїх руках все керування Великим князівством.

На сеймі в Гродні у 1522 р. «стани» знову звернулися до господаря із проханням про видання письмових законів. Тільки тоді великий князь із паном-радою «право їм прирекли дати й ти вси члонки, як ся підданий наші мають справовати й радити, показували чого... виписати» .

Невідомий самий текст Статуту 1522 р. Ми знаємо, що великокнязівський уряд вирішив ввести його в життя в грудні 1522 р. Великий князь Сигізмунд видав спеціальний наказ про введення в дію письмового кодексу законів [8, 187].

Внаслідок неправильних