Кодифікація права в Великому князівстві Литовському

Перший розділ трактував питання про верховну владу та ставлення до неї населення. Другий - про "земську оборону", себто про організацію військової служби. Третій - про шляхетські вольності. Четвертий - про суддів та про суди. Всі інші містили норми права цивільного й карного, а також порядок судового процесу. Статут був, безперечно, підсумком певної боротьби між панами-магнатами та шляхтою й фіксував ту сукупність прав і привілеїв, які здобула собі шляхетська верства. Шляхті було гарантовано: її не можна карати без судового публічного процесу; землю не можна одібрати без вини; відповідальність шляхтича за злочин встановлювалася лише індивідуально. Шляхта також дістала право апеляції на рішення суду воєводи або старости до самого великого князя, мала свободу виїзду за кордон. Шляхетські піддані увільнялися від усяких податків і повинностей. За убивство шляхтича шляхтич платив 100 коп. грошей "головщини" родині вбитого і стільки ж "вини" - великому князю. За убивство ж шляхтича холоп платив головою.

 

 

Для розроблення проекту 2 Литовського статуту було створено комісію з 10 чоловік (5 католиків і 5 православних). Статут було затверджено сеймом в 1554 р., але він набув чинності лише 1566р. З уваги на особливу роль волинської шляхти при його укладанні званий Волинським, 1566 р. (367 артикулів у 14 розділах), здійснив адміністративно-політичну реформу держави (поділ на повіти), а також поширив привілеї рядової шляхти. До сейму були введені, поруч з вищою палатою (пани-рада), представники рядової шляхти – повітові посли. Цей кодекс є юридичним оформленням панівної ролі шляхти в державі і дальшого обмеження прав селянства (в містах діяло т.зв. магдебурзьке право). Статут 1566 р., в суті речей, на високому рівні кодифікаторської техніки завершив розвиток Великого князівства Литовського як правової держави, підтвердивши цикл реформ, що передували оголошенню самого Статуту. Відкриває цю низку актів королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень православних порівняно з католиками (це мало, як уже зазначалося, радше моральне, ніж юридичне значення). Наступний крок - це Більський привілей 1564 р., за яким і для магнатів, і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі. 

Розвиваючи початі реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків і вальних сеймів із правом шляхти «на містцях гловнійших повітом... зьєждчатися, радити, обмовляти й обмишляти» [9, 176]. Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіального поділу держави, що тоді ж було проведене й зафіксоване у так званому «Списаньі повітов Великого князства Литовского й врадников в них». Згідно з новим адміністративним поділом, на теренах майбутньої України встановлено такі адміністративні одиниці-воєводства: Київське - з двома судовими (Київським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і Овруцьким) повітами; Волинське — з Луцьким, Володимирським і Крем'янецьким судовими повітами; Брацлавське - з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним несудовим (Вінницьким), а також Підляське та Берестейське (з Пінськом)/

Цей поділ, що з незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо торкався і політичних прав шляхти, бо лише володіння «осілістю», тобто маєтком, у конкретному повіті служило підставою для участи в місцевих сеймиках і надавало право голосу в земських самоврядних органах. У такий спосіб Другий Литовський Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королівством. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної правничої думки. Це розуміла й політична еліта Великого князівства Литовського, яка вважала, що її країна, за висловом канцлера Миколая Радзивіла Чорного, є «republica bene ordinata» [«добре впорядкована держава»] [8, 121].

 

 

Статут Великого князівства Литовського 1588 року, названий Третім, був складений після Люблінської унії 1569 року, об'єднання Великого князівства Литовського і Корони Польської. Статут містив 488 артикулів, розбитих на 14 розділів. Він позначався засвоєнням багатьох польських юридичних понять у наново систематизованому і значно поширеному кримінальному й цивільному праві Статуту, а особливо в остаточному закріпленні привілеїв шляхти і в повному закріпаченні селян. Цей статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840, юридичне запровадив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька і частина Хмельницької області) і Придніпров'ї. Написаний білоруською мовою, а в 1614 його перекладено і видано польською, згодом - французькою, латинською та ін. мовами [3, 67].

Закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи і власність на неї селян. Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з ін. розрядами залежних селян.

Договори, як правило, укладаються в письмовій формі. Інколи вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнового найму. Для забезпечення зобов'язань застосовувалася застава. Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого.

За вмисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася т. зв. головщина, також ін. видатки, пов'язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого годовщину. Суд повинен був враховувати і вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1568 - які не досягли 14 років, а починаючи з 1580-не досягли 16 років). Кримінальне законодавство знало просту і складну співучасть.

Статут 1588 встановив, що при простій співучасті всі винні повинні були каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, пособників і підбурювачів. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню.

Велике місце займали злочини проти особи і майнових прав. Основним покаранням за них був штраф у користь потерпілого і великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: при крадіжці коня або рецидиві передбачалося повішення. Водночас злочин, вчинений шляхтичем, карався легше, ніж такі ж протизаконні дії простої людини. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців.

 

 

Статут Великого князівства Литовського — основний кодекс права Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтійського. Видавався у трьох основних редакціях 1529, 1566 і 1588 років, які відомі як Литовські статути. Джерелами Литовського статуту були звичаєве литовське, білоруське, українське право, відповідна місцева судова практика, “Руська правда”, польські судебники та кодекси інших держав.

Статут Великого князівства Литовського увібрав у себе основні положення державного, цивільного, сімейного, кримінального і процесуального права князівства, норми римського, руського, польського і німецького кодифікованого звичаєвого права, відповідна місцева судова практика, “Руська правда”, польські судебники. Його положення діяли на землях Литви і Русі аж до середини ХІХ століття.

Статут декларував рівність громадян незалежно від соціального стану й походження, віротерпимість, відповідальність суддів перед законом, заборону перетворювати вільних людей на рабів і т. ін. Водночас запроваджував привілеї князів, магнатів та шляхти, у тому числі право на закріпачення селян. Литовський статут був основним збірником права в Україні з ХVІ ст. до 40-х років ХІХ ст. Став джерелом російського “Соборного уложения” (1649 р.), “Прав, по которым судится малороссийский народ” та приватних українських кодифікаційних проектів. На території Київської, Подільської та Волинської губерній дію Литовського статуту було припинено сенатським указом від 25 червня 1840 р. У Лівобережній Україні 4 березня 1843 р. його було замінено Зводом законів Російської імперії.

 

 

1. Бардах Ю. Литовские статуты - памятники права периода Возрождения. // Культурные связи народов Европы в XVI в. - М., 2007, с. – 419.

2. Бергман Г. Дж. Право і революція: формування західної традиції права. - К., 2008, с. – 297. 

3. Бойко О. Д. Теорія держави і права. - К., 2009, с. – 308.

4. Ващук Д.П. Теорія держави і права. - К., 2007, с. – 521.

5. Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр А. Нариси з історії українського державотворення - К., 2005, с. – 365.

6. Грушевський М.С. Історія України-Русі - К., 1994. - т.4, с. 604.

7. Дорошенко Д. Нариси історії України. - Львів, т.1, с. 508.

8. Захарченко П. Вікторов І. Суспільно-політичний лад і право України у складі Великого Князівства Литовського // Історія України. - 2009. - № 33-34 (вересень), с. 17-22. 

9. Іванов В.М. Історія держави і права. - К., 2006, с. – 581.

10. Іващенко В.М. Історія держави і права. - Львів., 2007, с. – 417.

11. Кульчицкий В.С., Намстюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права. - Львів, 2004, с. 381.

12. Музиченько П. Історія держави і права України. - К., 1999, с. – 407.

13. Павлов А. Литовський Статут і Магдебурзьке право // Право України. - 2008. - № 10, с. 419.

14. Пичета В.И. Литовский Статут 1529 г. и его источники. - Минск, 2007, с. – 318.

15. Полонська-Василенко Н. Історія України - К., 1993. - т.1, с. – 593.

16. Савченко Н.М. Історія України: соціально-політичний аспект. - Харків, 2003, с. 396.

17. Старостина И.П. О месте судебника Казимира 1468 г. в праве Великого княжества Литовского. // Культурные связи народов Европы в XVI в. - М., 2004, с. - 197.

18. Хрестоматія з історії держави і права України / упорядник Чайковський А.С. - К., 2009, с. - 208

19. Хрестоматія історії держави і права України. - К., 2006, с. - 503

20. Яворницький Д.І. Історія держави і права. - Львів., 2007. - т.2, с. – 406