Кодифікація права в Великому князівстві Литовському

Московський феодальний кодекс стосувався питань організації суду й керування. Він визначав норми судових штрафів і натуральних надходжень за виконання тих або інших службових функцій. У Судебнику немає статей, що стосуються приватноправових відносин. У сфері приватноправових відносин продовжувало поки діяти звичайне феодальне право, що розвилося на основі Руської Правди.

Середні й дрібні землевласники були зацікавлені в тому, щоб зберегти за собою робочі руки й припинити самовільний відхід селян у маєтки великих духовних і світських землевласників. Ці класові інтереси середніх і дрібних землевласників певною мірою були задоволені Судебником 1497 р., оскільки останній регулював право виходу селян з дотриманням майнових інтересів земельних власників [8, 198].

 Коли в Польщі зникла феодальна роздробленість й установилася політична єдність держави, то одним з найважливіших актів королівського уряду було видання двох законодавчих пам'ятників: Вислицького статуту для Малої Польщі й Петроковського для Великої Польщі. Ці законодавчі пам'ятники уряду відбивали боротьбу з феодальним безладдям, від якого так багато страждали інтереси як середніх і дрібних землевласників, так і селян; королівський уряд Казимира III створив новий судовий устрій, розробив кримінальний кодекс, визначивши покарання за ті або інші злочини проти держави, особистості й майна. Статути Казимира III, вводячи письмове право, підривали дію звичаєвого права, а також і вплив феодальної аристократії, що була до того «хоронителем-ліцеєм» звичаєвого права.

Статути Казимира III були кодифікацією феодального права. Вони були видані в інтересах економічних і політичних, що підсилювали шляхту. У її ж інтересах у кодекс феодального права ввійшли статті, що змінили умови відходу селян з маєтку землевласників. Феодальний кодекс визначив більш точно військові зобов'язання феодалів. Всі вони були зобов'язані нести військову службу, виходячи на війну з відомою кількістю слуг пропорційно розмірам земельного володіння. Через ускладнення економічних і приватноправових відносин у статутах була приділена особлива увага приватноправчим юридичним відносинам.

З аналогічним явищем зустрічаємося ми й в історії Чехії. Чеський король Карл IV, який настільки енергійно боровся із засиллям феодальних магнатів і виникаючими внаслідок цього феодальними безладдями, приступився до кодифікації чеського звичаєвого права. З цією метою був складений проект кодексу законів, відомий під ім'ям «Мajestas Carolina» [7, 198].

Однак пани-магнати відкинули на сеймі 1355 р. запропонований ними кодекс феодального права, оскільки він підривав їхній авторитет і значення. Тільки окремі статті кодексу, які стосувалися судового процесу, увійшли в життя.

У своїх законодавчих проектах уряд Карла IV зазнав повної невдачі. Основна причина її полягала в тому, що уряд не мав у своєму розпорядженні твердої соціальної бази, на яку він міг б обпертися. Міста мали своє окреме право й тому не були зацікавлені в тому, щоб був введений у дію кодекс шляхетського права. Середня й дрібна шляхта була недостатньо сильною, щоб стати міцною соціальною опорою королівської влади в її боротьбі проти магнатів. Останні, хоча й повинні були трохи упокоритися, однак продовжували займати керівне положення в державі.

Коли сербський король Стефан Душан завдяки вдалим воєнним діям створив величезну в територіальному відношенні державу, хоча й слабко згуртовану, тому що між окремими областями не було міцних економічних зв'язків, то з метою зміцнення цієї держави був створений кодекс феодального судового права - «Законник». «Законник» Стефана Душана був прийнятий в 1349 р., а потім частково був доповнений. Він діяв на території всього сербського царства й кодифікував церковне право, звичаєве право й попередню судову практику сербських країв [13, 162].

 

 

Користуватись привілеями та звичаєвим правом було досить незручно. Стояла нагальна потреба в систематизації права. Судебник Великого князя Казимира і став такою першою спробою кодифікації, він був укладений урядовцями-правниками великокнязівської канцелярії і затверджений на провінційному сеймі у Вільні 1468 року. Він був невеликим за обсягом, мав всього 25 статей. Його джерелами були Руська правда, привілеї, звичаєве право [12, 139].

Дослідники по-різному визначали місце "Судебника" і значення його в литовському праві другої половини XV - початку XVI ст. Його називали "білоруським статутом" і руським пам'ятником, відзначали, що нічого литовського в ньому немає, вважали спробою фіксації "литовських звичаїв", визначали як перший досвід кодифікування в масштабах всієї Литовської держави, нарешті, стверджували, що він діяв тільки у Великому князівстві Литовському в тісному значенні [17, 97].

В основному в Судебнику регламентувались процесуальні відносини, але були й норми матеріального цивільного та кримінального права. В ньому є статті, що стосуються маєткових прав, порушення кордонів, наїздів, уведення рабів, крадіжок, панського суду над селянами.

За Судебником Казимира суб'єктом злочину могла бути не лише вільна людина, але й холоп. За першу крадіжку він карався тілесним покаранням, а за другу - смертною карою. Відповідальність за скоєні злочини за Судебником наступала з семирічного віку [15, 132].

Судебник, зокрема, карав за переховування втікачів: "А котрий буде люди виводити, а любо челядь невільну, а хватять - того на шибеницю". В цьому відбивався соціальний стан тогочасного суспільства [3, 141].

Загалом цей судебник являв собою суміш литовських та руських звичаєвих норм, які були адаптовані до нових умов. Це була далеко не досконала спроба кодифікації литовського права, так як