Кодифікація права в Великому князівстві Литовському

Феодальне право Великого князівства Литовського не могло залишитися в стадії звичаєвого права, частково відбитого в Правді Росіянці. Воно еволюціонувало й ставало більш складним і мало потребу в новій законодавчій кодифікації.

Вивчення питання про джерела Статуту першої редакції ставить перед дослідниками два питання: 

- які джерела взагалі лягли в основу феодального права Литовського статуту; 

- як створювалося в процесі судових рішень по справах, що виникали, нове феодальне право, як судові рішенні ставали юридичними прецедентами, які були використані кодифікаторами права.

С. Борисенок, через 400 років після видання Статуту 1529 р., дорікнув Господарську канцелярію у відомій непідготовленості й поспішності при складанні першої редакції Литовського статуту. Однак немає підстави висловлювати припущення про те, що Литовський статут був би краще відредагований, якби редакція була складена не великокнязівською канцелярією, а більш досвідченими й підготовленими людьми.

Оскільки Литовський статут першої редакції тільки кодифікував феодальне право Великого князівства Литовського, що розвивалося звичайним шляхом і знаходило відбиття в судових рішеннях суду великокнязівського маршалка, то господарська канцелярія, маючи у своєму розпорядженні величезний матеріал судових постанов по окремих питаннях феодального права, мала повну можливість швидко виконати дане їй доручення і скласти кодекс письмового права, у який вона від себе не вносила нічого нового, а лише по відомій системі розташувала судовий та актовий матеріал, що перебував у її розпорядженні. Тому постанови великокнязівського суду по тих чи інших юридичних питаннях, що виникали, були основним джерелом Литовського статуту першої редакції.

Вивчення судових рішень, прийнятих великокнязівським судом, знову ставить перед дослідником два питання: 

- яка юридична норма лежала в основі судових рішень; 

- яким юридичним змінам вона піддалася в судовій практиці. Литовський статут першої редакції був не тільки кодексом феодального права. 

Його зміст значно ширше. Він був одночасно і «основними законами Великого князівства Литовського», що визначають його державний лад і соціальний пристрій. При наявності польсько-литовських унітарних відносин опублікування Литовського статуту бути показником політичної незалежності Великого князівства, хоча великий князь Литовський і титулувався польським королем.

Після детальних досліджень Н. А. Максимейко про значення Правди Росіянці для права Великого князівства Литовського жоден з дослідників не може сумніватися в тім, що Правда Російська лежала в основі феодального права Великого князівства Литовського, й що на її базі розвивалося як цивільне, так і карне право. Однак Н. А. Максимейко односторонньо підійшов до вирішення поставленого йому завдання. Він повинен був вказати на юридичні особливості Руської Правди, що зближають її із правом литовсько-росіянином.

Тим часом питання про значення Руської Правди для феодаль¬ного права Великого князівства Литовського полягає не тільки в тім, що воно містить у собі «загальні початки права». Н. А. Максимейко зовсім упускає з виду, що феодальне право, що відбите в Руській Правді, аж ніяк не застигло у своєму розвитку на ґрунті Великого князівства¬ Литовського. Воно продовжує розвиватися в нових, більш складних соціально-економічних умовах. Природно, що виникле на основі Руської Правди феодальне право Великого князівства Литовського повинне було істотно відрізнятися від права Руської Правди. Це і є основним, що вимагає всебічного аналізу.

З іншого боку, з огляду на те, що Статут 1529 р. є «основними законами» Великого князівства першої чверті XVI ст., укладачі його повинні були звернутися й до інших джерел державного права.

Такими джерелами були шляхетські привілеї, головним чином привілей 2 травня 1457 р. – свого роду «Велика Хартія вільностей» класу литовсько-російських землевласників.

Привілей 2 травня 1457 р. був загальношляхетським привілеєм, що згодом неодноразово підтверджувалось великими князями й увійшовший у зведений привілей 1529 р., виданий Сигізмундом I. Однак у привілеї 1492 р. великого князя Олександра та у привілеї 1506 р. великого князя Сигізмунда утримувалися статті державно-правового характеру, які визначали правове положення Господарської Ради і її роль у керуванні державою. Статут, закріплюючи існуючі державні правові й соціальні відносини, звичайно, поклав в основу їхнього юридичного оформлення шляхетські привілеї. Якщо до опублікування Статуту 1529 р. шляхетські привілеї були тільки імунітетними грамотами, до того ж потребувавшими підтвердження з боку нового господаря при його вступі на престол, то шляхетські привілеї, введені до складу Статуту, ставали вже правом панівного класу в повному розумінні слова [8, 197].

З іншого боку, шляхетські привілеї не вирішували цілого ряду питань, пов'язаних зі становою приналежністю, зокрема такого складного питання, як доказ шляхетських прав. Подібні судові справи виникали або з ініціативи окремих осіб, що бажали довести своє «шляхетне» походження, або в результаті обвинувачень у не шляхетському походженні тієї або іншої особи.

Оформлення шляхетського стану було неминучим етапом у розвитку феодального