Кодифікація права в Великому князівстві Литовському

Привілеї у вузькому значенні слова означають приватний закон. Такими грамотами князь надавав різні пільги окремим особам, родинам або містам, імунітети, якими державна влада звільняла від державного суду, податків, адміністрації. Саме такі пільги отримав у 1448 р. Онуфріївський монастир, для підтвердження цих прав йому видано спеціальну грамоту.

Інколи, даруючи привілей, князь переносив на певну особу частину своїх державних прав: право суду, збирання податків з певних територій тощо. Прикладом даного привілею є грамота князеві Жеславському, якою Великий князь надавав йому міста Мстислав та Мглин з дворами, челяддю, селянами, боярами, майном і т.п., не залишаючи собі ніяких прав в цих містах. Подібні грамоти надавались містам, які постраждали від стихійних лих чи за якісь особливі заслуги. Так, у 1508 р. Великий князь звільнив Волинь від поголовщини, а Київ - від підводної повинності та тіунського суду [15, 128].

Окремо стоять грамоти загального характеру, які показують, як з часткових привілеїв виростають загальні станові привілеї. Вони поділяються на грамоти шляхті, містам та євреям. З шляхетських привілеїв дійшло лише шість: Ягайла з 1387 р., Городельський - 1418 р., Казимира - 1437 р., Олександра - 1492 та два привілеї Сигізмунда - 1506 та 1522 рр. Всі вони підготовлюють матеріал для загально шляхетських станових прав, творять щось на зразок польської "пакта конвента". Через них прийшла рецепція польського права. Так, привілей 1387 року було видано за нагодою Кревської унії на введення в Литовсько-Руській державі адміністративних установ, подібних до польських. У ньому йшла мова про призначення воєводських та повітових судів. Найважливіший з них - це привілей 1437 року, який розширив права попередніх привілеїв на всю шляхту без обмеження по майновій, соціальній чи релігійній приналежності, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам переходити з шляхетських маєтків і встановив панські суди над селянами [15, 129].

Доповненням привілею Казимира був привілей 1492 року, який зобов'язував Великого князя не вести зовнішньої політики без відома великокняжої Ради, не видавати без неї законів, не роздавати урядів та земель. Так зверхні права в державі перенесено на колегію панів, а великий князь стає виконавцем Ради.

Окрему групу привілеїв становлять грамоти, що наділяли міста магдебурзьким правом, звільняли їх від підпорядкування загальнодержавним законам. Міста мали самі встановлювати закони на основі магдебурзького права. Міста звільнялися від суду та адміністрації державних урядовців, діставали право володіти ґрунтами на терені міста, дуже часто міщанство дістало різні привілеї поряд із магдебурзьким правом цих привілеїв багато, і вони були дійсно привілеями, бо звільняли з-під загальнообов'язкового права [10, 217]. Прикладами можуть бути привілеї на право самоврядування Луцьку (1432), Житомиру (1444) тощо [11, 142]. 

Привілеї охоронні видавалися на прохання людності про збереження старих прав. Внаслідок скарг на це порушення, Великий князь іноді видавав "охоронну" грамоту, якою заборонялося ламати звичаєве місцеве право [15, 129].

Поряд з вищезгаданими привілеями з XV ст. видаються привілеї окремим воєводствам і повітам. Вони отримують назву "обласні привілеї".

Такі "обласні привілеї" не були актами ласки, видавати їх було обов'язком князя. Вони оберігали стародавні звичаї і стосувалися не станів, а цілої землі. До нас дійшло 13 грамот. Найстарша - Ягайла 1424 чи 1430 року видана для Луцької землі, якою він надає давні права - однакові для всіх мешканців, незважаючи на віру [4, 27]. Решта грамот відносяться до пізніших часів - Великого князя Олександра, Сигізмунда І - всі вони повторюють старі права, це такі грамоти: дві Волині - 1501 та 1509 рр., дві - Київській землі 1507 та 1529 рр., одна Вільському повітові Подільської землі, дві - Вітебській землі та одна - Полоцькій й Смоленській [4, 9]. Всі грамоти, як припускають історики видавались тоді, коли усувались від влади удільні князі, а замість них призначались намісники Великого князя, відповідно, щоб заспокоїти населення їм видавались ці грамоти-конституції.

Таким чином, сеймові постанови і привілеї являли собою нормативні акти, які регулювали право за відсутності чітко кодифікованих збірників законів.

 

 

Кодифікація феодального права стає неминучою й необхідною на відомій стадії соціально-економічного й політичного розвитку феодального суспільства. Так, коли була ліквідована феодальна роздробленість на Русі й утворилася єдина Російська держава, виявилося необхідним знищення місцевих особливостей в організації суду й правління. Введення єдиного судового кодексу зміцнювало положення великокнязівської влади й разом з тим підривало на місцях політичне значення боярства й княжат, що продовжували жити спогадами й традиціями періоду феодальної роздробленості. Великокнязівський уряд Івана III прагнув знищити феодальну сваволю й підкорити місцевих феодалів чинності єдиного закону, обов'язкового для всіх.

Враховуючи це, великокнязівський уряд приступився до кодифікації права. Проект такого законодавчого кодексу був складений дяком Володимиром Гусєвим в 1497 р. Він був затверджений великим князем і Боярською думою у