Концепція політичної культури

Опонентом І. Гердера виступив І. Кант, згідно з уявами якого людина пізнає та звільняється від впливу зовнішнього світу. Поведінка людини визначається лише його власним розумом, який слідує моральному імперативу. Якщо Гердер вважав, що культура допомагає людині ясніше побачити навколишній світ, то, на думку Канта, виходить, що вона, навпаки, починає заважати поступовому прояву в нім якостей справжньої індивідуальності, раціональної волі [23, с. 45].

Витоки іншого варіанту об'єктивістського трактування політичної культури прослідковуються в концепціях прагматизму. Авторство прагматичної філософії культури належить американцеві Дж. Р. Міду. Її основна категорія - соціально прийнята система вірування. Колективна віра, вважає вчений, інтерсуб'єктивна за походженням, тому опанування культури не дуже залежить від свідомих розумових зусиль члена даного суспільства. За логікою прагматизму головний принцип політичної поведінки полягає в прямому дотриманні етичних вищих правил. Таким чином, вірно судити про політичну культуру як зведення етичних норм, які в певному співтоваристві формують ситуаційно специфічні способи політичної поведінки. Сторонній спостерігач зможе, якщо зуміє поставити себе на місце членів колективу, що вивчається, та відчує себе на їхньому місці і погляне з цієї позиції на оточуючий світ.

 Відповідно до положень вчення Дж. Р. Міда, людина стає особою тому, що належить до певного співтовариства, правила якого приймає як власні. Особиста ідентичність формується в процесі комунікативної взаємодії. Люди повинні дивитися на самих себе як на соціальні об'єкти, а це можливо лише в тому випадку, якщо вони приймуть точку зору інших. Такий процес, на думку вченого, починається в дитинстві. У грі дитина вчиться мислити з позиції «узагальненого іншого», а пізніше подібний образ думки переноситься на соціальні (політичні) інститути [3, с. 15]. 

Не залишили без уваги питання політичної культури багато зарубіжних вчених і політиків, зокрема, Г. Плеханов, В. Ленін, В. Соловйов, М. Острогорський, М. Вебер. Проте систематичне вивчення сутності політичної культури почалося в руслі західної політологічної традиції в 50-60-і рр. ХХ ст.

Так, на думку німецького вченого М. Вебера, політична культура - тип відношення до політичних явищ, що виявляється в поведінці. Поведінка, за М. Вебером, — найбільш загальна категорія діяльності, яка стає дією, якщо людина пов'язує з собою суб'єктивний сенс. Соціальна дія, на думку вченого, — атом суспільного життя, і саме на нього має бути спрямований погляд вченого. Дії суб'єктів розглядаються як мотивовані, сенс, що має і орієнтацію на інших, ці дії можна аналізувати за допомогою розшифровки сенсів і значень, які додають суб'єкти цим діям. Соціальною дією, пише Вебер, вважається дія, яка по сенсу співвідноситься з діями інших людей і орієнтується на них. Про соціальну дію можна говорити тоді, зазначав вчений, коли дія співвідноситься з діями інших людей і орієнтується на них. Поєднання соціальних дій утворюють «смислові зв'язки», на основі яких формуються соціальні стосунки і інститути. Він виділяє чотири типи соціальної дії в порядку убування їх свідомості і розуміння: ціле раціональна, ціннісно-раціональна, традиційна та афективна [3, с. 16]. 

Відповідного до свого вчення М. Вебер виокремлює наступні типи політичної культури відносно типу легітимності влади: 

1) раціональна, заснована на вірі в законність існуючих порядків і законне право наказів можновладців на видачу наказів; 

2) традиційна, заснована на вірі в святість традицій і право володарювати тих, хто отримав владу відповідно до цієї традиції;

3) та харизматична, заснована на вірі в надприродну святість, героїзм, геніальність або якусь іншу гідність володаря і його влади, не піддаючи точному визначенню або зрозумілому поясненню.

Термін «політична культура» було введено в науку сучасним американським політологом Х. Файнером у роботі «Системи правління великих європейських держав» у 1956 р., де вчений зробив спробу пояснити вплив культурно-етнічних факторів на політичні процеси. Проте, слід визначити, що інтерес у теоретиків до концептуального пояснення феномену політичної культури виник не випадково і підтримувався у 1950-1960-х рр., коли нові методи, і в першу чергу біхевіоризм, витісняли застарілі інституціональні підходи [40, с. 309].

Політична культура, на думку Х. Файнера, – продукт природно -історичного розвитку. При цьому велику роль у формуванні політичної культури кожної країни грають такі чинники, як її геополітичне положення; соціальна і політична структура суспільства; характер суспільних відносин; політичні традиції; особливості національної культури і національної психології. Так, політична культура, вважав він, органічно пов'язана з правовою культурою, моральністю, ідеологією. Політичну ідеологію можна розглядати як ядро політичної культури, оскільки саме ідеологія визначає зміст і об'єм права, вибір етичних норм і принципів в політичній теорії і практиці.

Частина створення теоретично обґрунтованої і завершеної концепції політичної культури належить американським вченим Г. Алмонду та С. Вербі. Сама ідея такої концепції виникла у Г. Алмонда у зв’язку з розробко теорії політичної системи, особливо при спробах порівняти політичні системи різних країн у статті «Порівняльні політичні системи.» До розробки цієї концепції,