Концепція політичної культури

У сумісній роботі з С. Вербою «Громадянська культура. Політичні установки та демократії п’яти націй» вони зазначали, що вводять термін «політична культура» для розділення політичних і не політичних позицій і моделей поведінки, але в той же час і для розширення можливостей використання в політології концептуальних схем і підходів антропології, соціології та психології.

У змістовному сенсі політична культура означає «психологічні орієнтації відносно соціальних об’єктів.» З точки зору порівняльного аналізу, політичних систем політична культура – це «політична система, засвоєна у свідомості, відчуттях та оцінках населення». Для того, щоб виявити політичну культуру всієї нації, необхідно виділити індивідуальні політичні орієнтації, тобто відношення людей до різних суб’єктів політики, і ставити їх груповий розподіл [47, с. 1].

Г. Алмонд зазначає, що залежно від особливостей сфери суспільного життя, у якій діє культура, а також її внутрішніх елементів, здійснюється своєрідний синтез культури відповідної сфери, у даному разі – політичної. Політика і культура у політичній сфері життєдіяльності суспільства відображають єдиний об'єкт – політичні відносини і види політичної діяльності суб'єктів. Тому віддавати перевагу одному з цих компонентів, наголошувати на його пріоритетності означає штучно розривати, протиставляти живу тканину політичного життя в теорії і на практиці. У цивілізованому суспільстві політика не існує поза культурою і навпаки. Це не означає, що між політикою і культурою не існує суперечностей і вони не можуть перебувати у полі напруженості, непорозуміння, відчуження одне від одного.

Отже, виникнення ідей про політичну культуру бере початок у Стародавньому Римі. Вперше цей термін було використано німецьким вченим І. Гердером, проте в науковий обіг воно було введено сучасним американським політологом Х. Файнером у роботі «Системи правління великих європейських держав» у 1956 р., де вчений зробив спробу пояснити вплив культурно-етнічних факторів на політичні процеси. Частина створення теоретично обґрунтованої і завершеної концепції політичної культури належить Габріелю Алмонду та Сіднею Вербі. Сама ідея такої концепції виникла у Алмонда у зв’язку з розробко теорії політичної системи, особливо при спробах порівняти політичні системи різних країн у статті «Порівняльні політичні системи.»

 

 

У розвитку теорії політичної культури було два найбільш плідних періоди. IIерший, який продовжувався в 1950-1960-ті рр., був викликаний необхідністю розвитку теорії політичних систем і переходом від застарілого інституційного підходу до біхевіоризму. Крім того, у той час багато колишніх колоній, що отримали незалежність, стикалися з необхідністю вивчення своїх культурних особливостей, перш ніж застосовувати на практиці ту або іншу теорію модернізації. В цей перший період розвиток теорії політичної культури був пов'язаний у першу чергу з іменами американських теоретиків Г. Алмонда, С. Верби, У. Розенбаума, Г. Файнера. Теорія була прийнята світовою політологічною спільнотою, хоча окремі її положення викликали критичні зауваження. Потім у цьому напрямі політологічних досліджень спостерігався деякий спад.

Новий підйом, або другий етап, в розвитку теорії політичної культури почався, як зазначалось раніше, в кінці 1980-1990-х рр., у зв'язку з утворенням ряду нових незалежних держав в Європі та інших частинах світу, їх модернізацією і демократичним транзитом. На цьому етапі свій внесок в розвиток теорії політичної культури внесли американці Л. Пай, Дж. Пауелл, К. Стром, Р. Інглхарт, англійці Р. Роуз, Д. Каванах, француз М. Дюверже, німецький теоретик К.фон Бойме. 

Не дивлячись на критику, що продовжується, генеральним напрямом у розвитку теорії політичної культури продовжував залишатися напрям, заснований на припущенні того, що політична культура пов'язана з ціностними установками, віруваннями, ідеалами та переконаннями індивідів, а також з суб'єктивним контекстом політичного процесу й відділяється від загальної культури своєю орієнтацією на відношення громадян до політичної системи, а в самій політичній системі є орієнтацiйним рівнем функціонування, на відміну від інституційного, який представляють владні структури.

У цьому значенні характерною представляється висунута Г. Алмондом, Дж. Пауеллом і К. Стромом структура політичної культури нації, яка включає три рівні, або ракурсу орієнтації громадян, тобто їх відношення: до політичної системи; до політичного процесу, у тому числі до процесу визначення політичного курсу; до результатів і наслідків реалізації політичного курсу [40, с. 316].

Орієнтації рівня системи, або відношення громадян до державного та суспільного ладу, можуть бути представлені та досліджені через такі цінності, як національна гордість, національна ідентичність і легітимність політичної системи.

Орієнтації рівня політичного процесу адекватно описуються такими цінностями, як принципи побудови уряду (або форма правління), роль громадян в цьому процесі та розуміння ними своїх політичних прав. Якщо сумістити дві останні ціннісні орієнтації – орієнтації на включеність в політичний процес і класифікацію політичних культур Г. Алмонда і С. Верби, виконані по цій же ознаці, то можна наочно виділити політичні культури, відповідні не тільки сучасній демократичній індустріальній політичній системі, але й політичні культури, відповідні доіндустріальній і перехідним до демократії політичним системам.

Орієнтації рівня політичного курсу адекватно описуються такими цінностями, як роль уряду, пріоритети його політичного курсу і рівень політичної системи. Тут важливими показниками виступають: роль держави в забезпеченні певного рівня добробуту і безпеки громадян, ступінь втручання уряду в економіку і суспільне життя,