Концепція політичної культури

Західними вченими Дж. Пауелом, К. Стромом в контексті дослідження теоретико-методологічних засад феномену політичної культури було визначені позиції відносно основних тенденцій розвитку сучасних політичних культур:

- модернізація, під якою розуміють наукову революцію, що сприяє підкоренню природи людським суспільством і секуляризація самого суспільства; ця тенденція продовжує здійснювати вплив і на ті суспільства, в яких раніше не прослідковувалась;

- маркетизація, тобто зростання схвалення й оцінки вільних ринківі підприємництва;

- демократизація, під якою розуміють прискорення демократичних цінностей у суспільствах, в яких тривалий час домінували інші політичні культури [39, с.158].

Розкриваючи сутність розвитку теорії політичної культури в індустріальному суспільстві, необхідно надати характеристику концепції постматеріалістичної політичної культури вченого Р. Інглхарта.

Свої теоретичні висновки Р. Інглхарт визначив у праці «Культурний зсув у зрілому індустріальному суспільстві», монографії «Модернізація та пост модернізація».

Теорія політичної культури Р. Інглхарта є продовженням і відповіддю на теорію Г. Алмонда та С. Верби. Продовженням – тому, що вчений у своїх теоретичних побудовах відштовхувався від досягнень попередників, які побудували свою теорію на парадигмі модернiті та які виявили одну з головних тенденцій розвитку політичних культур сучасних суспільств та їх подальшу модернізацію. З іншого боку, теорія Р. Інглхарта виступає відповіддю та своєрідним викликом на класичну теорію вчених Г. Алмонда та С. Верби. Виклик Р. Інглхарта полягав в першу чергу в перерваності традиції та нових парадигмальних підставах суспільства та політичної культури. «Модернізація, затверджує вчений, – не фінальний етап історії. Становлення передового індустріального суспільства веде ще до абсолютно особливих змін у базових цінностях — коли зменшується значення характерної для індустріального суспільства інструментальної раціональності. Тоді, на його думку, переважаючими стають цінності постмодерна, які несуть з собою ряд різноманітних соціальних змін, від рівноправності жінок до демократичних політичних інститутів і спадку державно-соціалістичних режимів» [40, с. 321]. 

Зміна суспільств до цінностей постмодерна не є випадковим поворотом історії або зламом у політичному розвитку. Ця зміна, з погляду Р. Інглхарта, співвідноситься з переходом людства від аграрного суспільства до індустріального, коли змінювалося світосприйняття, сформоване нерухомо-стійкою аграрною економікою, яка спиралася на релігійний характер життя, традиції, успадкований статус, зобов'язання перед суспільством. Модерністське уявлення світу несло з собою світський спосіб життя, соціальну мобільність, стимулювання інновацій, індивідуалізм. У даний час передові індустріалъні суспільства змінюють свої соціально-політичні траєкторії в двох кардинальних відносинах:

1. Системи цінностей. З ухваленням модерністських, матеріалістичних, індустріальних цінностей економічне зростання стало прирівнюватися до прогресу, тобто до головного критерію успішного суспільства. Але в даний час із відомих причин це все більш ставиться під сумнів, а місце критерію успішності займає акцентування якості життя. Такі норми індустріалізму, як дисципліна, самовідтвердження, досягнення в суспільстві, поступаються місцем нормам постіндустріалізму: широкій свободі, вибору життєвого стилю індивідуальному самовираженню.

2. Інституційна структура. Постіндустріальні, постмодерністські цінності змінюють соціальні відносини всередині індустріальних, ієрархічних, бюрократизованих організацій, які служили опорою індустріалізму. Змінюється і держава, і політичні партії, і лінії масового конвеєра, і структура промислових корпорацій і торгівельних фірм. Всі вони підійшли як до меж своєї ефективності, так і до меж їх масового прийняття [40, с. 322].

Основним змістом ціннісно-структурної зміни, стверджує Р. Інглхарт, є перехід від матеріалістичних цінностей до цінностей постматеріальних. З переорієнтацією на цінності постматеріалізму проходять помітні зміни як в політичній системі так і в політичній культурі:

падає пошана до влади та політичних авторитетів;

посилюється акцент на політичну участь і на перехід від участі через політичні партії до більш автономних його видів, метою участі у виборах стає не досягнення безпечного існування, а самовираження;

посилюється тяга індивідів до самовираження;

політичні конфлікти мають все менш класовий характер і фокусуються навкруги проблем культури і якості життя.

Ці тенденції в свою чергу сприяють тому, що в суспільствах з авторитарною політичною культурою демократизації, але в обстановці дуже швидких змін і невпевненості в завтрашньому дні можливі спалахи ксенофобії. У демократичних суспільствах – розвитку демократичної культури за шляхом більшої партисипаторності й орієнтованості на конкретні проблеми

Ядром теорії постматеріалистичної культури Р. Інглхарта є теорія міжгенераційної зміни цінностей, яка пояснює, що людство перейде від сучасних індустріальних матеріалістичних цінностей до цінностей постматеріалистичних поступово, від покоління до покоління.

Власне розуміння політичної культури виклав західний вчений У. Розенбаум. Політична культура, на думку вченого — це система історично сформованих стійких установок, переконань, уявлень, моделей поведінки, які виявляються в безпосередній діяльності суб’єктів політичного процесу та забезпечують відтворення політичного життя суспільства на основі наступництва; концептуальне поєднання почуттів, думок і поведінки. Американський політолог У. Розенбаум запропонував виокремлювати так звані «компоненти ядра», тобто ті елементи, які відіграють фундаментальну роль у формуванні політичної культури нації. Ці компоненти він розбив на три основні групи: 

1. Орієнтація щодо урядових структур — ставлення суб’єкта до політичного режиму, основних урядових органів, його символів, офіційних осіб і норм; 

2. Політичні ідентифікації, тобто причетність індивіда до «політичних одиниць» — нації, держави, міста; політична довіра і «правила гри» (уявлення індивіда про те, за якими правилами він має діяти); 

3. Політична орієнтація щодо власної політичної діяльності чи «політична компетентність» і «політична ефективність» (відчуття можливості вплинути