Краєзнавство

У складі Всеукраїнської Академії Наук з 20-х рр. діяли комісії краєзнавчого профілю:

 

Широку дискусію викликала тоді інформація одного доповідача  про стан краєзнавства. Поряд із визначенням основних шляхів діяльності, він фактично закликав знищити всю роботу старих краєзнавців-дослідників та вчених. Проти таких  хибних  тверджень  рішуче  виступили  Д.  Багалій,  М.  Яворськкий,  О. Яната. Конференція прийняла звертання до всіх краєзнавчих організацій, в якому, зокрема, говорилося:

«Перша Всеукраїнська конференція з краєзнавства була першою спробою виявити краєзнавчі сили УСРР, зробити перший підсумок досягнень, здобуток уже  в  краєзнавчій  роботі,  з'ясувати  умови  роботи  та  перспективи  її,

об'єднатикраєзнавчісилиУкраїни.Конференціяпоказаласилуі життєдайність краєзнавчого руху».

У грудні 1925 р. в Харкові було створено Український краєзнавчій комітет(УКК), який очолив Матвій Яворський. Про досвід та ефективність роботи комітету в ті часи свідчить реальне зростання краєзнавчих організацій та осередків. Так, якщо в 1925 р. в УСРР нараховувалося 5 товариств та 11 гуртків, то на 1 січня 1929 р. – відповідно 51 товариство та 658 гуртків.

У 1927 р., не зважаючи на певні труднощі, здебільшого матеріального характеру, співробітникам УКК вдалося налагодити у Харкові випуск науково- методичного часопису «Краєзнавство». Він був  розрахований і на науковців, і на широкий краєзнавчий актив. Матеріали, опубліковані на його сторінках в

1927-1930-х рр., дають яскраве уявлення про основні напрямки краєзнавчої роботи, реальні здобутки місцевих організацій, окремих краєзнавців. Часопис мав 7 розділів: Загальний (теоретичні основи та загальні питання краєзнавства); Методика краєзнавчої роботи; Шкільне краєзнавство; Наш край; Життя краєзнавчих організацій (відомості про діяльність краєзнавчих товариств); Бібліографія (рекомендовані списки краєзнавчої літератури з анотаціями, оглядами новинок, рецензії на книги, краєзнавча бібліографія).

30-ті р о ки

На початку 30-х рр. в Україні було 30 тис. краєзнавців, які своєю кропіткою  працею  поповнювали  знання  українців  про  свій  край.  Проте,  в умовах масових репресій «буржуазних націоналістів» краєзнавство не вписувалося за характером і формами роботи в структуру командно- адміністративної системи та надмірної централізації. Краєзнавство як наука, було  винищено,  часопис  «Краєзнавство»  закрито,  а  тисячі  краєзнавців  як вороги народу за сфабрикованими звинуваченнями розстріляні. У 1937 р. були розстріляні академіки Матвій Яворський та Степан Рудницький – «батько української географії». Бориса Пимененка розстріляно в одному із таборів Ленінградської області. Олександр Яната помер у бухті «Нагаєві» Далекого Сходу, там ж безслідно зник і основний доповідач Першої Всеукраїнської конференції краєзнавців – Опанас Буценко.

Особливо безглуздо в цьому кривавому сталінському місиві виглядає смерть Олександра Алоїзовича Янати, талановитого вченого-природознавця, блискучого організатора науки, краєзнавця, з ім'ям якого пов'язана діяльність Харківського товариства любителів природи (1908-1912 рр.) невтомного керівника Харківською крайовою дослідно-сільськогосподарською станцією (1914-1917 рр.), під керівництвом якого були отримані вагомі результати в дослідженні бур'янів у Харківській губернії. Він працював серйозно, одержимо, копітко і педантично. У спілкуванні і поведінці був людиною скромною, привітною, але неговіркою, урівноваженою, спокійною, доброзичливо настроєною до людей. Репресивні заходи були застосовані і до його дружини Наталії  Тихонівни,  яку  незабаром  «вичистили»  з  радянських  установ  як

націоналістку.

 

40-50-ті ро ки

Після визволення України від фашистський загарбників РНК УРСР і ЦК КП(б)У в постанові від 1 квітня 1944 р., надаючи значення увічненню пам'яті воїнів і партизанів, які загинули в боях за визволення Батьківщини, зобов'язали місцеві  органи  взяти  на  облік  всі  військові  цвинтарі,  занести  їх  до  Книги пам'яті, упорядкувати їх, встановити пам'ятники на братських могилах. З часу

«відлиги» з’явилася потреба не лише у правдивому висвітленні історичних процесів, а й у зображенні їх у всій складності та різноманітті. В Україні активізувалася  робота  над  працями  з  історії  міст  і  сіл,  фабрик,  заводів, колгоспів, музеїв по збереженню пам’яток історії й культури.

У 50-х рр. в республіці було організовано сотні громадських формувань, клубів, гуртків. У цей період вийшли документальні збірки, пов'язані з боротьбою проти гітлерівських окупантів в роки Великої Вітчизняної війни. З

1957 р. почав виходити «Український історичний журнал». У 1966 р. було створено Всеукраїнське товариство охорони пам’яток історії та культури, яке  нині  носить  ім′я  видатного  письменника,  громадського  діяча  Олеся

Терентійовича Гончара.

 

60-70-ті ро ки

Новий етап, пов'язаний із виданням багатотомної «Історії міст і сіл Української РСР», яка й досі немає аналогів у світі. У написанні 26 томів протягом 12 років брали участь понад 100 тис. літописців-дослідників. Вчителі й науковці, краєзнавці-аматори та працівники культури, створивши біографію великих міст, містечок, селищ та сіл. Один з її томів  – «Харківська область» – демонструвався на Міжнародній виставці в Монреалі – ЕКСПО-67. Проте всі матеріали цього монументального видання були відредаговані відповідно тогочасних ідеологічних настанов. Цікавою і часом драматичною була доля цього видання як і його головного ініціатора та духовного натхненника П. Т. Тронька.