Культурно-історична школа в українській фольклористиці: від романтизму до позитивізму

Оцей романтично-настроєвий романтизм, як бачимо, – не лише емоції, бажання ідеаліста чи плід його фантазій; тут чітко видно позицію вченого-патріота, котрий без упереджень дивиться на реалії творчого життя українців у колі інших слов’янських народів та загальнолюдській спільноті, визнає за українським народом (як і за будь-яким іншим народом планети взагалі) право бути собою, не асимілюватися, не “лягти гумусом”, а зберегти себе, збагативши при цьому набутком інших традицій, інших культур. Національна окремішність чи самобутність народу, за О. Бодянським, випливає з його релігії, філософії, прав, звичаїв, історії, розташування країни, віри, мови, численних житейських умов; проте “ні в чому так яскраво, сильно, чисто не знаходить вияву, як у словесності” 50. Відповідно до цього на фольклор слов’янських народів дослідник дивився прагматично, підкреслюючи характерні риси. Скажімо, народна словесність чехів, моравів і поляків – лірична, словаків – ідилічна, сербів – юнацька, героїчна, епічна, росіян – описово-розповідна, українців – драматична, така, що перевершує за розвитком усі названі музикою, властивостями мови, еластичністю (згодом О. Веселовський запровадить “закон пластичності образу”) й різноманітністю образів та форм віршування, вислову почувань та розумінь.

Отже, за О. Бодянським, логічно й доречно пізнавати своє минуле, свій фольклор, іти до джерел, щоб утвердитись духом і таки залишитися собою.

Саме таким шляхом пішов Пантелеймон Олександрович Куліш. Його постать в українській фольклористиці другої половини ХІХ столітття одна з найзначніших. Це дивовижний талант універсального типу, чия багатогранна діяльність ще належним чином не вивчена і не спопуляризована. Коли називаємо ім’я Пантелеймона Куліша, то в контексті зі словами “робота”, “творчість” органічно вживаємо поняття “вперше” та “Україна”.

В одній статті називаючи П. Куліша “корифеєм нашої літератури” 51, І. Франко в іншій (передмові до львівського видання українською мовою “Гамлета” В. Шекспіра 1899 року в перекладі П. Куліша) висловив промовисту, можна сказати, історичну, знакову оцінку: “Куліш – перворядна звізда в нашому письменстві, великий знавець нашої народної мови, а при тім добрий знавець язиків та літератур європейських народів” 52.

Літературно-художню та наукову творчість П. Куліша вважають за подвижницьку та новаторську: він першим почав писати українською мовою наукові праці, чим заклав основи української наукової мови; став “батьком” українського роману й одним із перших творців російської історичної романістики (знамениту “Чорну раду” видав українською та російською мовами); запровадив новий фонетичний правопис (“кулішівку”), яким, із незначними змінами, користуємося нині. Перший вимогливий і доброзичливий критик та побратим Т. Шевченка (і загалом перший літературний критик-професіонал), П. Куліш був також першим біографом, упорядником і видавцем повного зібрання творів М. Гоголя, першим перекладачем українською мовою творів Шекспіра, Байрона; першим, разом з І. Пулюєм та І. Нечуєм-Левицьким, здійснив повний український переклад Біблії 53.

Щодо власне фольклористичних напрацювань, то й тут П. Куліш відзначився не одним вагомим “вперше”. Зокрема, вперше в історії української фольклористики він ще 1844 року, на початку своєї діяльності (очевидно, під впливом збірок і праць М. Максимовича, П. Лукашевича, О. Бодянського, М. Костомарова, М. Грабовського), розробив проспект багатотомного серійного видання фольклору з широкою комплексною назвою “Життя українського народу”. До восьми запланованих томів мали ввійти різножанрові фольклорні матеріали: пісні, думи, казки, легенди, перекази, прислів’я, загадки тощо. Про це відомо з листів П. Куліша до М. Погодіна та до М. Юзефовича 54.

Перше серійне видання українського фольклору, що мало побачити світ за десять–п’ятнадцять років, здійснити П. Кулішеві, на жаль, не вдалося. Цю блискучу ідею аж через тридцять літ втілив у життя П. Чубинський. Щоправда, П. Куліш таки зумів частково реалізувати ідею антології в двотомнику “Записки о Южной Руси” – “Записки про Україну” (в автографі – “Етнографічні записки…”). В історії української етнографії, зазначав І. Франко, “ім’я Куліша тривко записане його “Записками о Южной Руси” 55.

У середині 1850-х років у П. Куліша нагромадилося чимало матеріалів (як власних записів, так і записів інших збирачів – тут Куліш, треба сказати, виявляв хист своєрідного Гобсека-етнографа). Відомо, що він нарікав на те, що ніхто не видає фольклорних матеріалів, а тому був готовий передати ці матеріали для друку “навіть самому чортові або Срезневському, що одне й те ж саме” 56. Багато власних записів, а також записів інших збирачів