Культурно-історична школа в українській фольклористиці: від романтизму до позитивізму

Думи, історичні пісні, балади, обрядова і необрядова лірика, казки, легенди та перекази, загадки, прислів’я та приказки, прикмети (якими будуть погода, врожай) та інші пласти невичерпної усної творчості цікавили М. Максимовича впродовж усього життя. Так само, як і “Слово про Ігорів похід”.

Три збірки українських народних пісень та дум у записах і виданні М. Максимовича (ними захоплювалися М. Гоголь, О. Пушкін, Т. Шевченко, Ю. Венелін, В. Даль, Ф. Боденштедт та ін.), його монографічне дослідження “Дні та місяці українського селянина”, сотні студій з ботаніки, мови, історії, літератури (зокрема “Слова про Ігорів похід”), полеміка з адептами норманської теорії – ось той головний набуток, що приніс М. Максимовичу та українській фольклористиці всеслов’янську і світову славу.

Яскравим представником, одним із засновників вітчизняної славістики, фундаторів української культурно-історичної школи був Осип Максимович Бодянський (1808–1877). Його перу належать перше дисертаційне дослідження з фольклористики – магістерська робота кандидата Московського університету: “Про народну поезію слов’янських племен” (1837), одна з перших у слов’янському світі монографія про писемність слов’ян (захищена як докторська дисертація): “Про час походження слов’янської писемності” (1855), численні праці з історії, мовознавства, літературознавства тощо.

Після захисту магістерської дисертації О. Бодянський перебував у п’ятирічному науковому відрядженні в західних і південних слов’ян. Ця обставина згодом відіграла важливу роль у формуванні славістичних досліджень у Росії та в Україні, встановленні міцних міжнародних наукових та культурних зв’язків.

О. Бодянський, за оцінкою сучасників, належить до плеяди провідних діячів слов’янського відродження. Людина великого обдаровання і всебічних інтересів, він доклав чимало зусиль до становлення майже всіх напрямів вітчизняного слов’янознавства, сприяв входженню українства у загальнослов’янський і європейський культурний простір. “Талант Бодянського-славіста і його патріотичне служіння Україні розкрилися в роки роботи на посадах професора Московського університету, секретаря та редактора Товариства історії і старожитностей… Зусиллями О. Бодянського Московський університет стає важливим центром українознавства. […] Особлива заслуга О. Бодянського перед Батьківщиною полягає у виданні ним у Москві наприкінці 1840-х рр. низки славетних пам’яток української історичної думки – “Історії русів”, “Літопису Самовидця”, творів козацьких літописців, вітчизняних і зарубіжних дослідників ХVІІІ ст. – П. Симоновського, О. Рігельмана, Г. Міллера, численних документів про козаччину, які за тодішніх умов не могли бути опубліковані в Україні. Зазнавши переслідувань за український патріотизм, О. Бодянський зміг повернутися до археографічної роботи лише на хвилі нового суспільного піднесення кінця 1850-х рр. У наступні десятиліття він упорядкував і випустив друком у двох томах “Джерела малоросійської історії”, зібрані його попередником Д. Бантиш-Каменським, “Діаріуш” М. Ханенка, “Реєстр Війська Запорозького 1649 року” 45. Нагадаємо, що свого часу І. Франко вважав сто виданих томів “Читань” найкращим, величним пам’ятником невсипущої діяльності О. Бодянського, а Л. Білецький підкреслював “найбільшу методологічну заслугу проф. Бодянського” як видавця-редактора, котрий “ознайомлював із джерелами нашої поезії та історії” 46.

Особливо значний, проте, на нашу думку, ще малооцінений, внесок Осипа Бодянського та його молодшого брата Федора (1812–1873) в українську фольклористику. Крім теоретичних праць старшого брата, професора Московського університету, маємо акцентувати на колосальному збирацькому доробкові обох ентузіастів-патріотів. Як відомо, вже до 1837-го року брати Бодянські записали понад вісім тисяч народних пісень. Записи братів Бодянських за життя (та й по смерті) друкувалися мало. Невелику кількість пісень опублікували М. Максимович, А. Метлинський, згодом І. Франко. Найбільшою публікацією залишається збірка “Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських” (1978), що її впорядкувала А. Ю. Ясенчук; загальна і текстологічна редакція та вступна стаття О. І. Дея.

О. Бодянський мав високорозвинену національну самосвідомість, підходив до розуміння народу та його творчості з позицій історизму, самобутності, пієтизму. О. О. Котляревський згадував про О. Бодянського як про людину “твердого і стійкого характеру”, котра “не поступалась жодною п’яддю землі без бою і не йшла ні на які компроміси із сумлінням” 47. Вже в рецензії на збірку прислів’їв та приказок, що їх зібрав В. Смирницький, О. Бодянський відзначав народність як одну з характерних рис української тогочасної літератури, яка не йде шляхом наслідування іноземних чужих зразків, а займається “розробкою багатих самородних, своєрідних копалин національного” (Телескоп. – 1834. – № 21. – С. 337).

У магістерській дисертації “Про народну поезію слов’ян” О. Бодянський розвинув думку про рідне і чуже, про збереження народом власного обличчя: “Минула вже пора звабних ідей космополітизму… Минула вже пора мавпування… Нині будь-який народ прагне залишатися тим, ким він є, ким він може стати… Прагне бути собою, жити своїм корінним життям, мислити своєю головою, відчувати своїм серцем, бажати своєю волею, чинити самостійно й безпосередньо і, таким чином, жити всіма силами свого буття…” 48.

Супроти національного нігілізму, що виявився на шпальтах “Російського вісника” (зокрема позиції Н. Подести щодо іноземного субстрату в слов’ян як закону, без якого немислима їхня історія), спрямований і пафос статті О. Бодянського “Добросовісність, наука і народність”, опублікованої під псевдонімом “Е. Радушин” у літературній газеті “Молва” (1857. – № 12, додаток). Міркування О. Бодянського й нині актуальні, адже теоретики безнаціонального глобалізму, ведучи тотальний наступ на етнічні