Культурно-історична школа в українській фольклористиці: від романтизму до позитивізму

Чимало фундаментальних положень культурно-історичної школи закладено, зокрема, в працях І. Тена “Історія англійської літератури: В 4-х томах“ (1863–1864), “Англійський позитивізм” (1864), “Філософія мистецтва” (1865), “Про метод критики і про історію літератури” (1866), “Про розум і пізнання” (1872, рос. вид.) та ін. І. Тен запропонував чітку систему аналізу, що враховувала: 1) іти від джерел; 2) послідовно розглядати предмет із різних боків; 3) йти по висхідній: від характеристики менших груп до більших; 4) перевіряти висновки; 5) відзначати (помічати) загальні властивості віку і народу; 6) бачити залежність даної епохи від попередніх періодів. У “Вступі” до “Історії англійської літератури” І. Тен назвав “три первісні сили” як три фактори історичного розвитку: раса, середовище, момент. Поняття “раси” вчений пов’язував з історично стійкими фізіологічними, психічними та соціально-побутовими властивостями народу чи народів, своєрідним вродженим національним (колективним) темпераментом, що має вплив на мистецтво. Середовище – природні, географічні (ландшафт, клімат тощо) особливості, політичні обставини, соціально-економічні умови. Момент – наявність (чи відсутність) традицій у художній творчості, досягнутий рівень культури. У докторській дисертації про творчість Лафонтена І. Тен сформулював ще одну категорію, що мала надзвичайно важливе значення для науки і була названа “панівною властивістю”. Як у науці за аналізом має йти синтез, так і вчений (критик), розклавши якусь мистецьку індивідуальність чи певну епоху колективної народної творчості, повинен відзначити, що в них існує єдність, зумовлена перевагою однієї риси, ознаки над рештою. Це і є панівна властивість 6. Згодом, вже у ХХ столітті, цю тенівську “панівну властивість” психологи “перетворять” на теорію домінанти, хоча термін “домінанта” вживається в значенні переваги чогось над чимось чи основної ідеї, думки і використовується багатьма галузями науки і мовної практики.

І. Тен, уважний до традиційного народного мистецтва і зокрема до фольклорної творчості, у центр пізнання, на відміну від позитивістів-попередників, ставив суб’єкт, важливого значення надавав психології. Він писав: “Ніщо не існує без індивідуума; по суті, нема ні міфології, ні мовознавства, але є лише люди, котрі творять слова і образи, відповідно до потреби їхніх органів і самобутньої форми їхнього розуму” 7. Тому основний предмет мистецтва – людина, яку воно пізнає і відображає з допомогою історії. “Залиште у спокої теорії конституцій та їхній механізм, релігії та їхні системи, постарайтеся побачити людей у їхніх майстернях і конторах, на їхніх полях, під рідним небом, на їхній землі, в їхніх оселях, їхній одяг, культуру і розваги” 8. І далі: “Спостереження – єдиний шлях, що дає можливість пізнати людину. Перетворімо ж для себе минуле в сучасне!”, а відтак “відновімо почуття минулих поколінь, “моральну історію”, “психологію народу” 9. Отже, у творах фольклору можна віднайти не тільки описи природи та зовнішності людини, її фізичної будови, але й зображення внутрішнього світу, почуттів, душі – тобто “невидимої” людини.

Слід відзначити, що культурно-історична концепція І. Тена, особливо в її “психологічній” частині, формувалася паралельно, а то й із деяким запізненням у порівнянні з ранніми працями О. О. Потебні (варто назвати хоч би монографію “Думка і мова”, 1862). Проте це не применшує заслуг французького дослідника щодо впливу його ідей на розвиток порівняльно-історичного методу, становлення загальноєвропейської психологічної школи тощо. В його естетичній системі, на думку Л. Крупчанова, є ще один позитив: об’єкт мистецтва (характерне в житті) включено до соціальної тріади: народ, епоха, людина 10.

Українська культурно-історична школа – явище неоднорідне, складне. Проте не можна сказати, що ці “неоднорідність”, “складність” в українській гуманітарній науці аж надто дискутувалися. Звідси очевидно, що говорити про достатність чи вичерпність дослідження культурно-історичної школи не випадає.

Від романтичного захоплення фольклором, найперше народною піснею та думою, до позитивістського упорядкування й осмислення народного скарбу, від замилування старовиною (міфами, обрядами, повір’ями, звичаями) до застосування історичного, історико-порівняльного принципів наукового пізнання – ось та оболонка української культурно-історичної школи, що викристалізувалася впродовж тривалого (майже століття) часу її розвитку. Принцип історизму, застосований до традиційних явищ народної культури, приніс вагомі результати не тільки в багатстві зібраного матеріалу, але й у його осмисленні. Все це потребує, незважаючи на наявність деяких публікацій, не одного монографічного дослідження. Бо недостатньо написано й опубліковано не тільки про окремі періоди зародження та розвитку української фольклористики як науки, про окремі проблеми наукової галузі (скажімо, питання ґенези фольклору; його національної, реґіональної, локальної специфіки; класифікації за родо-видо-жанровими ознаками; варіантності; поетики; методики записування), але й про роль збирацько-наукових центрів, періодики, і – особливо – про роль легіонів більш чи менш значних збирачів, дослідників. Українська фольклористика щодо рясноти імен своїх доблесних благородних діячів і досі залишається наукою камерною, самообмеженою. Приклади: праця М. Сумцова “Діячі українського фольклору” (77 імен); підручники, посібники, монографії останнього століття подають ще в сукупності кілька сотень прізвищ. А їх же було, як засвідчують архівні записи, публікації в періодиці, збірках, тисячі, десятки тисяч! (Цікаво, а скільки є нині?)

Культурно-історична школа в Україні ввібрала ідеї та принципи представників багатьох підходів до вивчення усної народної традиційної творчості. Якщо збирачі та дослідники першої половини ХІХ ст. З. Доланга-Ходаковський, М. Цертелєв, М. Максимович, М. Гоголь, П. Лукашевич, М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич, Й. Лозинський, І. Срезневський, О.