Культурно-історична школа в українській фольклористиці: від романтизму до позитивізму

У другому десятилітті ХІХ ст., як відомо, почали з’являтися в публікаціях перші записи текстів українських народних пісень піонера слов’янської фольклористики Зоріана Доленги-Ходаковського. Кілька фольклорних матеріалів було вміщено в “Граматиці малоросійського наріччя” (1818) О. Павловського. До збирання творів народної словесності закликав журнал “Український вісник” (1818). В опублікованому на шпальтах журналу листі літератора В. Г. Анастасевича до видавців говорилося: “Зберіть і збережіть уцілілі в устах народних останки малоросійського слова” 16.

У передмові до своєї “Граматики…” О. Павловський відзначав деякі риси національного характеру українців, особливості життя й дозвілля, про що згодом, через багато літ, писатимуть М. Костомаров, П. Куліш, П. Юркевич, Ф. Вовк, М. Шлемкевич та ін. В українцях автор знайшов “щось приємно-меланхолійне, що відрізняє їх, можливо, від усіх інших жителів земної кулі. Вони мають природню кмітливість, гостроту, схильність до музики і здібність до співу. Хлібосольство і простота звичаїв складають їх суттєві властивості. В учинках надто прості і нібито трохи грубуваті, в ділах справедливі; в розмовах відверті, хоча часто тонкі й хитромудрі; в намірах ґрунтовні. Люблять охайність і чистоту… Працюють тихо, але надійно. У пристрастях рідко спостерігають стриманість. До наук покликані, здається, від природи. Пісні їхні майже завжди тужні, але задуми, що криються в них, особливо цікаві для поетів, невимушений вираз думок і виблискуюча завжди якась ніжність і невинність – чудесні! Що може бути більш вражаючим, як слухати, коли українці приємними літніми вечорами, зібравшись гуртом десь на пагорбі, співають своїх сумовитих пісень?” 17.

Отже, те, що було романтичним духом епохи, мало безпосередній вплив на М. Максимовича – вченого-енциклопедиста, поета, професора ботаніки, першого ректора Київського університету св. Володимира (1834–1835), одного з найвизначніших українських мислителів і подвижників вітчизняної науки. Не випадково саме за М. Максимовичем закріплена слава основоположника української культурно-історичної школи. Як відомо, він написав чимало праць, що безпосередньо стосувалися історії, мови, літератури, традиційної усної та матеріальної культури народу.

На прикладі М. Максимовича в українській гуманітаристиці можна побачити перехід від розквітлого романтизму до нової позитивістської доктрини. Вихований у дусі натурфілософської школи, М. Максимович вважав, що пізнання природи й суспільства мусить спиратися на результати наукових досліджень, “суворо аналітичного й обережно синтетичного, а тому позитивного”, бо “філософія може бути в кожному витворі розуму” і “всяка наука повинна бути філософською”. Щодо “різних наук або окремих галузей знання, то, – писав М. Максимович, – і в них один, загальний погляд повинен розстилатися до самих дрібних деталів”. Цей принцип, як наголосив В. Качкан, Максимович провів крізь усі свої історичні, фольклористичні, філософсько-природничі, етнографічні, літературознавчі та лінгвістичні студії 18.

Ось як сказано про вченого в сучасному двотомному меморіалі “Народжені Україною”: “Численні історичні праці М. Максимовича, присвячені дослідженню історії давньоруської держави, козаччини, Гетьманщини, гайдамацького руху (“Історичні листи про козаків придніпровських”, “Спогади про Богдана Хмельницького”, “Про Петра Конашевича-Сагайдачного”, “Про Лаврську Могилянську школу”, “Розповіді про Коліївщину” та ін.), відіграли важливу роль у становленні вітчизняної історичної науки. Перу вченого належить також ряд цінних досліджень з археології. Він плідно займався етнографічною роботою, опублікував чимало історичних джерел. Студії М. Максимовича у сфері фольклористики, зокрема видання ним збірників “Малоросійські пісні” (1827), “Українські народні пісні” (1834), “Збірник українських пісень” (1849), започаткували українську фольклористику” 18.

Не маючи змоги детальніше охарактеризувати внесок М. Максимовича у фольклористику (а це почасти здійснили попередники: М. Драгоманов 19, О. Пипін 20, О. Огоновський 21, В. Науменко 22, О. Грушевський 23, М. Грушевський 24, А. Лобода 25, Ф. Савченко 26, П. Попов 27, Б. Кирдан 28, П. Марков 29, В. Качкан 30, М. Корпанюк 31, О. Рясна 32, В’яч. Гнатюк 33 та ін.), коротко висвітлимо деякі підвалини культурно-історичної школи у фольклористиці, що їх заклав М. Максимович.

Узагальнену оцінку діяльності та здобутків М. Максимовича дав М. Грушевський у статті “Розвиток літературних досліджень у ХІХ столітті і вияви в них основних питань українознавства”, заявивши, що його (Максимовича. – М. Д.) найбільшим подвигом було “вияснення народної основи української історії, її тяглості й неперервності, укріплення на сім ґрунті того переконання, що український народ – це дійсний будівничий великого тисячолітнього діла української історії і одвічний господар української землі, политої його потом і кров’ю” 34.

Таким чином, на перший план виступають ідеї народності та історизму усної творчості українців (Я. Гарасим називає: “концепція історизму усної словесності” 35). Це була не та ідея народності, що про неї писав О. Пипін як про “народність кріпосного права” 36. І не та “офіційна народність”, що її ревно плекала імперська верхівка, утримуючи в своєму силовому самодержавному полі народи. Зрештою, як відзначав про відкритий 1834 року в Києві університет його нинішній ректор В. Скопенко, “за задумом його петербурзьких засновників, навчальний заклад мав стати передусім центром русифікаторської політики південно-західного краю Російської імперії. Та незважаючи на величезні потуги поліційно-репресивної великодержавницької машини, таким Київський університет не став. Не став тому, що тут завжди нуртував волелюбний дух, сюди завжди тягнулися найсвідоміші, найпередовіші національно-патріотичні сили” 37.

М. Максимович мав на увазі народність із тисячолітньою історією, зі своєю