Культурно-історична школа в українській фольклористиці: від романтизму до позитивізму

Цей перехід (від романтизму до позитивізму, а від останнього до наукової об’єктивності та застосування адекватних методів дослідження матеріалу), зрозуміло, не мав різких виявів межового плану, а відбувався поступово й всепроникаюче, комплексно. Не дивно, що і в романтичній естетиці 1820-х–1850-х років струмінь історизму та раціональної зорієнтованості був досить помітний. І М. Максимович, і О. Бодянський, і М. Костомаров, і П. Куліш знамениті як фольклористи насамперед не стільки через свій “історичний романтизм”, що його можна було б виявити в різних галузях знань характерної доби, а завдяки істинному патріотизмові та результатам, досягнутим шляхом вироблення і застосування культурно-історичної методології, концепції пізнання історичної та художньої реальності. Так, оцінюючи діяльність М. Максимовича, що відбувалася “під покровом релігійної і офіційно-патріотичної фразеології”, М. Грушевський відзначав: “Ні історичний романтизм, ні міністерська інструкція не викривляли у Максимовича-дослідника реалістичного, документального аналізу явищ і фактів…” 11. Передмову М. Максимовича до першої упорядкованої збірки “Малороссійскія песни” (1827) М. Грушевський назвав “маніфестом українського народництва”, адже в цій статті “народня українська маса як продукт певних географічних, економічних і культурних умов ставала в центрі дослідчої уваги і культурної праці” 12.

Фактично М. Грушевський визнав за М. Максимовичем першорядну, основоположну роль засновника наукової школи.

Згадана передмова М. Максимовича, на думку Д. Дорошенка, “звучить як літературний маніфест, і справді для свого покоління вона мала значення маніфесту, вона була прапором, на якому було виписане магічне слово для тих часів: “народність” 12.

Я. Гарасим трактує цю передмову саме “як маніфест української культурно-історичної школи” 13. Щоправда, така категоричність дослідника, спровокована вживанням терміна “маніфест” видатними попередниками, все ж трохи вразлива. Бо, як відомо, культурно-історична школа на той час ще не була сформована, а в особі М. Максимовича маємо загалом не першого збирача і дослідника українського фольклору. Крім того, окремі думки передмови М. Максимовича були відомі з праць Г. Успенського, М. Цертелєва, О. Павловського, З. Доленги-Ходаковського, І. Кулжинського, публікацій у періодиці (зокрема, “Листів із Малоросії” О. Льовшина, надрукованих у журналі “Український вісник” 1816 р.). Зрештою, “маніфестально” звучить назва доповіді професора Г. П. Успенського, виголошеної 1809 року на урочистих зборах Харківського університету: “Про те, що кожному народові важливіше знати давній і нинішній стан своєї Вітчизни, ніж інших держав” 14.

Н. Шумада звернула увагу на те, що поділ пісень на жіночі та юнацькі (чоловічі) одним із перших у слов’янській фольклористиці здійснив Вук Караджич, а вже потім їх саме так класифікували М. Максимович, О. Бодянський та ін. Отож досвідчена дослідниця не вважає передмову за “маніфест школи”: “Ніяк не применшуючи значення викладених у ній міркувань теоретичного плану, все-таки пам’ятаємо, що це лише підступи, пунктирне накреслення напрямів…” 15.

Помітним попередником М. Максимовича, як про це вдячно говорить і сам учений наприкінці своєї знаменитої передмови, був Микола Андрійович Цертелєв (Церетелі) (1790–1869). У журналі “Сын Отечества” М. Цертелєв опублікував статтю “Про старовинні малоросійські пісні” (1818. – Ч. 45. – Кн. 16), а 1819 року в Санкт-Петербурзі надрукував невелику за обсягом книгу “Спроба зібрання старовинних малоросійських пісень”, куди ввійшло дев’ять дум та одна історична пісня. Збірка “вписала ім’я М. Цертелєва на скрижалі української науки й культури, принісши йому славу одного з фундаторів вітчизняної фольклористики” 14.

Через рік після видання М. Цертелєв заявив про публікацію наступних збірок пісень, навіть тематично рубрикував їх: 1) пісні хороводні; 2) пісні святочні; 3) пісні весільні; 4) пісні, що стосуються приватного або сімейного життя. Проте вже 1825 року писав про те, що обставини змінилися і що він змушений був облишити свої добрі наміри 15. Про свою збирацьку роботу М. Цертелєв повідомляв у листах до М. Максимовича, стимулюючи останнього до записування, дослідження та видання українських пісень. М. Цертелєв був один із перших діячів культури, хто схвально відгукнувся про самостійність і високий розвиток української мови та створеної її засобами гармонійної народної поезії. Зокрема, в передмові до своєї фольклорної збірки він писав: “…Наріччя малоросійське, що було раніше мовою окремою і панівною в південних країнах вітчизни нашої, не менше інших мов здатне до поезії”. А щодо “достоїнства малоросійських пісень як поетичних творів, то можна назвати їх щасливим відбитком первісних часів віршування – поезії нештучної, природньої” 15.

Згодом, у середині, другій половині ХІХ ст. проблема ґенези, функціонування української мови, проблеми “мова фольклору”, “мова літератури” будуть актуалізовані не тільки в зв’язку з царськими утисками – указами, заборонами, циркулярами, але й у зв’язку з появою великої кількості публікацій фольклору, розвитком художньої літератури, поглибленням самосвідомості українців. Ці проблеми по-своєму висвітлені у працях М. Максимовича, О. Бодянського, М. Костомарова, П. Куліша, О. Потебні, О. Котляревського, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова, П. Житецького, І. Франка, М. Павлика, О. Огоновського,