Культурно-історична школа в українській фольклористиці: від романтизму до позитивізму

Витоки культурно-історичної школи традиційно вбачають у загальноєвропейській традиції зміни пріоритетів щодо поглядів на народ, націю, давню матеріальну і духовну (усну) культуру. Від класицизму до просвітництва і романтизму – ось той шлях, яким ішло формування (хай навіть на ідеалістичній основі) історичних підходів до розуміння народної творчості, ролі народних мас в історії, усвідомлення унікальності кожного народу. Тобто з формуванням ідеї народності виникають серйозні наміри щодо поглибленого вивчення традиційної культури за конкретними історичними фактами, даними мови, фольклору, обрядів, звичаїв тощо.

Початок історичної школи, на думку Л. Білецького, ховається в тому загальноєвропейському науковому русі наприкінці ХVІІІ й початку ХІХ ст., що прибрав назву романтизму. “Цей рух викликали науково-критичні ідеї Гердера, ідеї, котрі, в основних своїх рисах, зводяться до того, що поетична творчість кожного народу містить у собі й дух цього народу; через те студіювання поетичних творів необхідне перш за все для того, щоб у них розкрити той народний дух. […] З’ясовуючи індивідуальні риси характеру, побуту, культурного та історичного життя цих (народних. – М. Д.) верств, ми, таким чином, визначуємо й індивідуальну фізіономію цілої національної групи, власне, визначаємо абсолютну ідею її народності та її національну самобутність. З цього виростає інтерес до пізнання всіх культурних та мистецько-поетичних витворів певного народу, де дух його національної самобутності заховавсь якнайкраще” 1.

Так постав принцип історичного досліду культурних виявів народного духу, а в межах цього – міфологія як наука, Крайцерова символьна теорія, історико-порівняльний принцип студіювання (брати Грімми). Це в європейській науці стало першим етапом історичної школи.

Поява та оформлення в межах історичної школи нового етапу, що дістав назву культурно-історичної школи, як правило, пов’язується з філософією позитивізму. Коріння позитивізму сягає праць представників суб’єктивного ідеалізму – англійських філософів Д. Берклі (1684–1753) і Д. Юма (1711–1776), які шукали нового шляху вирішення основного філософського питання. Основоположником позитивізму вважається французький філософ Оґ’юст Конт (1798–1857). Його послідовники – співвітчизник Е. Літтре (1801–1881), англійські вчені Дж. Мілль (1806–1873), Г. Спенсер (1820–1903) та ін.

1832 року О. Конт розпочав, а 1842-го завершив публікацію шеститомного дослідження “Курс позитивної філософії”, згодом видрукував працю “Система позитивної політики, або трактат із соціології, що висвітлює релігію  людства” (1851–1854). О. Конт розробив теорію трьох ступенів розвитку людського духу, відповідно до якої людська свідомість у своєму розвитку проходить три стадії: 1) теологічну, що характеризується переходом від фетишизму через політеїзм до монотеїзму; при цьому поважається божественне право королів і мілітаризм; 2) метафізичну, властивостями якої є критика старого режиму і перехід до нового порядку; 3) позитивну, в межах якої відбувається перехід до точного, застосовуваного й органічного знання, що забезпечують індустріалізацію, мир, суспільний порядок і прогрес. Початок ХІХ ст. О. Конт вважав перехідним від другої до третьої стадій, але із сумішшю трьох станів людського духу. Відходячи від ідеалістичних концепцій, прагнучи наукову доктрину впровадити в соціум, позитивіст О. Конт висунув ряд положень, які згодом – у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. – прислужилися науковій, суспільно-політичній думці (другій хвилі позитивізму, неопозитивізму). Зокрема, французький вчений проголосив, крім трьох стадій, ряд принципів-обов’язковостей для реалізації конструктивної функції філософії позитивізму: об’єктивність (мислення підпорядковане предметові, а не навпаки); реальність (предмет – факт, а не плід уяви чи логічна абстракція); достовірність (факт можна перевірити); точність (математична основа системи – норма істинного пізнання); органічність (органічний продукт, природнє продовження чи додаток до існуючого); відносність (пізнання явищ не в їхній абсолютній сутності, а в стосунку до нашого організму та у взаємодії між собою); корисність (можливість через позитивне пізнання передбачати події та до певної межі впливати на природу, керувати її силами) 2.

Е. Літтре в статті “О. Конт і позитивна філософія” (1867) так узагальнено сформулював сутність позитивізму: “Позитивна філософія – це таке розуміння світу, що випливає із систематизованої сукупності позитивних наук” 3.

М. Мюллер, досліджуючи мови, міфи, релігії, твори усної словесності багатьох народів, як вважав Дж. Кокк’яра, цілковито прийняв позитивістський метод зведення всіх фактів до певної системи класифікації, що надавали історії рис, властивих природничим наукам. Так само, як і позитивісти, він спочатку спостерігає окремі випадки, а потім уже переходить до розгляду цілого. Мюллер, як і позитивісти, положення просвітителів постійно сплутує з положеннями романтиків 4.

Заслугою філософії позитивізму стало те, що її представники забезпечили побудову наукових дисциплін на об’єктивних засадах, конкретному характері соціального знання і уподібненні наук про “дух” до наук про природу; зумовили виникнення культурно-історичної школи з її історико-генетичною методологією, тлумаченням психології народу і закономірностей творчості тощо 5.

Набуток позитивістських підходів застосував у своїй методології філософ-мистецтвознавець, засновник культурно-історичної школи в Європі Іпполіт Тен (1828–1893). На відміну від праць О. Конта, що мало вплинули на східнослов’янську наукову традицію, дослідження І. Тена в другій половині ХІХ ст. активно обговорювалися і безпосередньо стосувалися предметної сфери наукового студіювання – багатьох мистецьких явищ народного (колективного) та індивідуального (письменницького, художницького) життя. І. Франко високо оцінював французького вченого, говорив, що “із блискучими та при тім повними широкого знання й ерудиції, а незвичайно просто й популярно викладеними” працями І. Тена “повинен бути знайомий кожний освічений чоловік”, адже він відіграв у науковому розвої у Франції “дуже значну