Культурно-історична школа в українській фольклористиці: від романтизму до позитивізму

У передмові “Про малоросійські народні пісні” до першої своєї збірки “Малоросійські пісні” М. Максимович піднесено писав: “Настав, здається, той час, коли пізнають істинну ціну народності; починає вже збуватися бажання – хай витвориться поезія справді руська! Найкращі наші поети уже не за основу і зразок беруть твори інших племен, а тільки як засіб для найповнішого розвитку самобутньої поезії, що зародилася на рідному ґрунті, тривалий час її приглушували чужоземні пересаджування, крізь які вона лише зрідка пробивалася. З цього погляду на велику увагу заслуговують пам’ятки, де повніше була б виявлена народність: це пісні, де звучить душа, рухома чуттям, і казки, де відсвічується фантазія народна. В них часто бачимо міфологію, повір’я, звичаї, норов і нерідко дійсні події, що в інших пам’ятках не збереглися: “сказка – складка, а песня – быль”, – говорить прислів’я. У цьому плані дуже значними, а тому гідними уваги й поваги були б пошуки слідів народної міфології, обрядів, збирання пісень, прислів’їв і т. д. Особливо мова набуває довершення завдяки студіюванню останків минулого, де вона ближча до свого кореня, відповідно чистіша за складом і могутніша. Це особливо стосується пісень слов’янських, що їм наочно притаманна мистецька вишуканість. Ця мистецька вишуканість може послужити яскравим доказом того, що поезія – вроджена властивість людського духу, що істинна поезія може бути його власним витвором. Із такими думками звернув я увагу на це в Україні, і на перший раз видаю збірку пісень цієї країни, сподіваючись, що вони будуть цікаві й навіть у багатьох аспектах корисні для нашої словесності – переконаний, що вони мають безсумнівне достоїнство і між піснями слов’янських племен займають одне з перших місць” 38.

Як бачимо, вчений обґрунтовував принцип історичного підходу до дослідження фольклору, вважав природнім його виникнення та функціонування у надрах рідної мови, рідної суспільної та домашньої обстановки, побуту, обрядів – всього світоглядного комплексу. Ідея народності як ідея самобутності, національної ідентичності українців лежить в основі фольклористичної концепції М. Максимовича. Дослідники (Ф. Савченко, П. Марков, Я. Гарасим) вже звертали увагу на те, що у поглядах на поняття народності М. Максимович дотримувався орієнтовно того визначення, яке запропонував у листі до нього (1835 р.) колишній рецензент його альманаху “Денница” М. І. Надєждін, пишучи про російську літературу: “Під народністю я розумію сукупність всіх властивостей, зовнішніх і внутрішніх, фізичних і духовних, розумових і моральних, що складають сутність російської людини, яка відрізняє її від усіх інших людей – європейців так само, як і азіатів” 39.

Враховуючи особливості етноґенезу українців, органічне поєднання рис, зумовлених наїзницьким, пастушим та хліборобським способами життя, а також потужне історичне “облагородження характерів” за часів козаччини періоду Б. Хмельницького, М. Максимович відповідно й проаналізував нашу усну творчість, відзначив її самобутність, неперервність, перспективність розвитку. Це виявилося як у порівнянні українських пісень із російськими, так і у спробах тематично-жанрової класифікації, з’ясуванні художньої специфіки фольклору, його взаємин із літературою.

Надзвичайно важливого значення М. Максимович надавав не тільки народним пісням (а їх уже 1834 року вчений у своєму розпорядженні мав дві з половиною тисячі, 1837-го – три тисячі 40), а й думам. Саме М. Максимович вперше в українській фольклористиці вжив термін “дума” на позначення жанру зі своїми характерними сюжетикою, композицією, системою образів, мотивами, стилістикою, символікою тощо. Опісля термін “дума” набув широкого вжитку не тільки в фольклористиці, але й у літературі, творчості Т. Шевченка, І. Франка, Г. Хоткевича та ін. 41. Як термін-нівелянт (щодо жанрової та української національної специфіки) нині зберігся в назві російського парламенту.

“Особливо чудові думи, – писав М. Максимович, – героїчні співи про билини (в значенні бувальщин. – М. Д.), що стосуються переважно часів гетьманства Скоропадського. Їх і нині ще співають сліпці-бандуристи, яких можна назвати малоросійськими рапсодами. […] Бажано, щоб хто-небудь із земляків моїх, із Полтавської губернії чи тих, хто живе поблизу Києва, поспішив зберегти для словесності ці пам’ятки” 42. Ентузіаст І. Срезневський не забарився: 1833 року в друкарні Харківського університету опубліковано першу частину альманаху “Запорозька старовина”, куди ввійшли пісні та думи, а також невеликі статті про них. М. Максимович відгукнувся на це видання рецензією в журналі “Молва” (1833. – № 6. – С. 92–94).

У статті “Що таке “думи”, опублікованій у другому збірнику М. Максимовича “Українські народні пісні” (1834), проаналізовано жанр українського національного епосу, відзначено основні його дефінітивні риси: виконання бандуристами; розповідність чи епічність; вільний розмір з нерівномірною кількістю тонічних стоп; іноді наявність пісенного розміру; вірші, як правило, римовані; зміст переважно історичний 43.

Цінні наукові спостереження висловив М. Максимович у передмові до третього збірника пісень. Тут дослідник, як і в попередніх статтях-передмовах, стисло окреслює жанрові особливості дум, деякі моменти уточнює (“історичні особи та військові подвиги були хай і головним, але не єдиним об’єктом зображення української думи”), говорить про трансформацію матеріалу, імпровізаційний характер виконавства (“повторення відомого, іноді з переробкою на новий лад”). На основі зіставлень