Лекції з міфології

Важливу роль у радянській дійсності відігравав обряд ініціації, посвячення у сакральну таємницю «ленінізму» – починався він зі вступу в жовтенята і промовлянням священної клятви вірності Заповітам Вождя, а далі, по мірі акумуляції Заповітного Знання «марксизму-ленінізму» відбувалося сходження по драбині жрецької касти СРСР аж до досягення статусу основного служителя при відправі ритуалу попередньої інкарнації Вождя Революції на його похоронах. Після цього відправитель ритуалу досягав найвищої точки свого духовного росту і оголошувався “продолжателем великих идей ленинизма”, тобто черговим втіленням Леніна. Невід'ємним елементом міфології СРСР також були знаки для тих, хто пройшов ініціацію (червоні галстуки – для піонерів, значки з «маленьким Леніним» – для жовтенят тощо).

Аналогічна міфологізація притаманна й сучасному «демо-ліберальному» суспільству ринкової економіки – міфом стає образ «золотого віку добробуту, вічної молодості та еротизму», який ним, начебто, вже реалізований. Пропагується «масовий гедонізм» (уявлення про те, що тільки у стані радості, вдоволення, добробуту, естетизму (насолоди красою) людина тільки і є сама собою). Начебто в теперішню епоху “злиття виробництва та насолоди” (за Г. Маркузе) знімаються всі перешкоди для принципу задоволення та припиняється пригнічення “тваринних потягів людей”, індивідові й надалі байдуже, що на “вищому рівні” цивілізації він перебуває в стані «відчудження від своєї буттєвої сутності». Міф демо-лібералізму закликає примиритися з реальністю, зображаючи можливість “Великого Виходу” з існуючого стану речей у багаточисельних серіалах типу “Район Мелроуз” або “Під сонцем Сен-Тропе”. Засобами цього “примирення” є “мильні опери”, мелодрами, телесеріали та “любовні романи”, пригодницька та фантастична літератури, бо читаючи, бачачи або чуючи у великих творах мистецтва та “масової культури” як повстають, отримують перемогу, здаються на милість долі (переможця) або гинуть їхні власні архетипи, люди отримують від цього естетичну насолоду та, переживаючи її, можуть спокійно забути про реальність. Не маючи інших реальних уявлень про можливе і повне щастя, не знаючи іншого виходу, людина відпочиває у мареві, яке їй дає «компенсаційне бачення світу». “Людина повсякдення” мов би “приписує” себе до світу великих цінностей (уже знайденого “Великого Стилю” життя, презентованого рекламою, спортивними героями, зірками Голлівуду, письменниками або магами чи жерцями квазі-язичницьких ритуалів), в дійсності далеких від її життя. Людина стає володарем порожніх видимостей цього світу (симулякрів), з її життя вимиваються справжні “життєві цінності”.

Для інтелектуально-освічених верств населення пропонується саме у “полі культури” та сфері самовдосконалення (окультизмі, містицизмі) здійснювати насолоду життям, досягати екстазу, реалізувати святкове буйство, злет творчої фантазії. Значна частина представників цього явища є “дилетантами” (від латин. “насолоджуюсь”, “забавляюсь”), тобто людьми, котрі отримують емоційне, психічне задоволення від своїх занять незалежно від об'єктивних результатів та оцінки оточуючих, а винагороди, рецензії, отримання вчених звань можуть бути вторинними у порівнянні з основним психічним стимулом. Начебто, людина перестає бути тим анонімним та нещасним суб'єктом, волею випадку вкинутим у чужий та безглуздий світ, а отже, не слід, начебто, бідкатися над втратою антропоморфного образу Бога

Французький екзистенціаліст Ж. -П. Сартр започаткував погляд на гедоністичні емоції (радість, задоволення, захоплення) як на завжди більш чи менш підробні, “екзальтативні”, породжені не більше, як з розрахунку уникання страждань, бід, загроз, як штучне і тимчасове, шляхом самонавіювання, відсторонення т. зв. “вітаїстичного страху”. З розвитком цивілізації гедонізм перетворюється на фарс, насолода стає об'єктом маніпуляцій. Ще філософ М. Хайдеггер у праці “Буття і час” (1927 р.) писав, що ми перебуваємо у світі das Man (“онтичного буття”, у термінології неотомістів, якому протистоїть “онтологічне буття”), де людська особистість “гаситься”, бо діє “як усі”: ми насолоджуємося і розважаємося так, як це роблять інші, ми читаємо, дивимося і висловлюємо судження так, як дивляться і висловлюють судження інші, обурюємося так, як обурюються інші тощо. Сюди ж додається ще т. зв. “паразитарний емоціоналізм”, коли людина реалізує свої емоційні потреби не через творчість, а паразитуючи на зовнішніх обставинах, вимагаючи емоційного впливу на себе ззовні. Тобто людина в ситуації “екзальтативної” та “паразитарної” емоціональності перетворюється із суб'єкта на об'єкт, стає “неавтентичною”.

Тому ще в середині ХХ ст. стурбовані занепадом сучасної європейської людини фашисти запропонували Європі свій міф: відродження “метафізичної тривоги” початкових часів боротьби Богів із Титанами, Героїв із Чудовиськами, а саме – зануритися у страх, бо емоція, переживання тісніше зв'язує людину з буттям, ніж рефлексія. Страх, жах розглядаються основним людським афектом, що рухає історію. Онтичний сенс страху полягає у тому, що людині раптом відкривається зяюча безодня буття, котрої вона раніше не помічала, існуючи у повсякденній реальності, у “недійсному бутті”, і тепер тільки залишається ризик рішення, котре не гарантує абсолютного успіху. Як от переляк перед зіткненням зі смертю змушує до духовних пошуків героя давньомесопотамського епосу Гільгамеша та персонажа роману французького письменника Ж. -Л. Кюртіса “Мислячий очерет”. Тому їхні спадкоємці (ультраправі, скінхеди) визначають, що “культурна матриця”, яка була притаманна язичницьким племенам лісо- та лісостепової зони Європи не позаду сучасності, а “всередині” сучасної Європи. Слід тільки зуміти викликати її до життя, щоб здолати “дух пустелі”, “дух міст і базарів” (його прояви – монотеїзм, раціоналізм, егалітаризм, соціалізм, а апогей – іудео-християнське світовідчуття, “спіритуалістична традиція. Аналогічно до того, як таку «культурну матрицю» реалізували творці держави Ізраїль, заснованої “… на принципі повного відновлення архаїчної традиції, … на етнічній та расовій диференціації,