Методика викладання, педагогіка та психологія вищої освіти

 2) варіювання мелодики, яке здійснюється в межах тих інтонаційних типів, які характерні для кожної мови. Середній рівень уважається нейтральним, хоча і для нього можливі прояви експресивності. Такий тон прийнятний для розмовного мовлення, позначеного рисами стриманості, а також для наукового та офіційно-ділового стилів. Більш низький рівень тону пов’язаний з настроєм серйозного роздуму, самоаналізу, а також суму, депресії тощо. Високий тон характерний для схвильованого, радісного, урочистого мовлення,  сповненого яскраво виражених емоцій: захоплення, радості, здивування і водночас гніву тощо. Варіювання мелодики є доцільним прийомом у будь-якому типі мовлення: у виразному читанні, публічному виступі, а також у процесі педагогічного спілкування;

3) наголошування, яке є ефективним засобом грамотного і виразного інтонування.

Для досягнення виразності мовлення слід не забувати, що в фонетичному аспекті наголос є: музичним, динамічним (силовим, видиховим), монотонним чи політонічним, висхідним, нисхідним чи висхідно-нисхідим, рівним; у морфологічному аспекті – нерухомим чи рухомим (різномісним, вільним, традиційним), подвійним (дублетним), видільним, головним чи другорядним (побічним, допоміжним), ритмічним, закритим-відкритим та ін. Відносно різних одиниць мови наголос буває складовим, словесним, фразовим мовленнєвого такту, об’єднуючим. Щодо тембру мовлення та інтелектуального його змісту – логічним. У поезії, наприклад, наголос буває ритмічним – як засіб організації віршового ритму, і надсхемним (вставним) – з’являється у слабкому місці вірша з логічних причин.

За роллю в звуковій організації мовлення розрізняють функціональний наголос, що бере безпосередню участь у розрізненні лексичних або граматичних значень слова, і наголос умовний, що склався історично, закріпившись за певним місцем у слові.

Основні функції наголосу такі:

1)  об’єднуюча – формує фонетичну єдність слова; навколо наголошеного складу групуються ненаголошені; у слові наголос може бути кореневим, префіксальним, суфіксальним, флективним;

2)розчленовуюча – розмежовує слова в мовленнєвому потоці (це особливо важливо для мов із фіксованим наголосом); цю роль виконує і логічний  наголос, і смислорозрізнювальний  фразовий (як би – якби; теж –те ж);

3)словорозрізнювальна - розрізняє слова одного звукокомплексу, але різного значення (омографи): му ^ка - мука // за ^мок - замо >к;

4) форморозрізнювальна – розрізняє граматичні форми слів (сто'рони - сторони'; но 'ги - ноги').

Норми наголошування засвоюються зі звучання вголос чи про себе зразків – мовлення оточення, мовлення письменника, його твору та зі словників, у першу чергу орфоепічних. Головний акцентуаційний закон полягає в чіткості звучання слова: наголос у слові стоїть у тому місці, де він сприяє чіткому звучанню усіх складів, усього слова.

Друге правило полягає в тому, що всі власні назви іншомовного походження зберігають наголос, який вони мають у мові, з якої запозичені. Це особливо стосується тих мов, що мають постійно фіксований наголос: фр. – на останньому (Барбю 'с, Стенда’ ль), англ. − на першому складі (Га 'млет, Ба’^йрон, але Шекспі’р).

Отже, акцент – засіб виразності мови і мовлення, без якого неможлива їх евфонічна і смислова довершеність. Щоб володіти цим засобом, необхідно знати діючі акцентуаційні норми та окремі явища історії наголошування слів (хоча в наукових розвідках здебільшого констатується норма, а не з’ясовується її причина). 

Виразність мовлення і структурно-інтонаційна виразність тексту

Виразним уважаємо мовлення, яке за допомогою відповідних засобів, прийомів викликає особливий інтерес, посилену увагу співрозмовника до змісту і форми мовлення, формує відповідну почуте (прочитане).

Однією з умов, за яких виникає зацікавлення, є особливість структури мовлення: його ритм, мелодія, темп, інтонування, паузи, тембр. Виразність мовлення на інтелектуальну, психологічну чи емоційну реакцію формується:

1)ситуацією спілкування;

2)структурними стилями мови.

Ситуація спілкування сприяє формуванню індивідуальності, самобутності мовлення конкретного мовця у типовій для всіх членів суспільства (або значної їх частини) життєвій сфері. Наприклад, виразність мовлення батьків із дитиною, яка тільки починає говорити, не однакова з тією, де спілкуються батьки з підлітком; виразність мовлення викладача вищої школи відрізняється від виразності політичної промови чи дипломатичного діалогу.

Виразність мовлення буде досягнута тоді, коли:

1)людина мислить самостійно, не за шаблоном, змушує власну свідомість постійно працювати;

2)мовець має щирий інтерес до того, про кого чи про що говорить або пише, коли він поважає і тему, і тих, для кого її повідомляє;

3)автор мовлення добре знає мову, якою говорить (пише), всі її рівні, стилістичні ресурси;

4)мовець цілеспрямовано добирає найбільш виразні саме в даній ситуації мовлення мовні засоби.

Логічна та емоційна виразність

Логічна виразність пов’язана зі змістом висловлювання і досягається інтонаційним виділенням тієї частини фрази, яка виражає головну думку. Така виразність мовлення залежить не тільки від розташування основних і побічних логічних наголосів, а й від зв’язку ідей, від запитань і відповідей (результатів думки).

Розділові знаки, поставлені за законами граматики, не завжди відповідають логіці мовлення (фрази) – логіка нерідко вимагає розділових знаків, з якими граматика не погоджується. Вирази у дужках