Методика викладання, педагогіка та психологія вищої освіти

3. Дикційна й орфоепічна чистота мовлення

Щоб говорити добре, необхідно володіти собою, своїм голосом, мати відпрацьовану дикцію. Дикційна й орфоепічна чистота мовлення − його визначальна якісна ознака. Дикція − це правильна, виразна артикуляція, засіб якісного розрізнення звуків мовлення, а орфоепія − це норми вимови, які діють у певний час, літературні норми. «Словник української мови» тлумачить слово дикція як „ манеру вимовляти слова, вимову ” (т.2, с. 216), а слово орфоепія − як «систему загальноприйнятих правил літературної вимови якої-небудь мови; вимова слів відповідно до таких правил» (т.5, с.751). А звідси дикція має особистісну характеристику, а орфоепія − загальнонародну. Ці поняття взаємозалежні, для обох потрібні і практика, і знання правил.

Систематичні правила з артикуляції, вироблення стереотипів рухів і позицій органів мовлення забезпечать якісну чистоту вимови: допоможуть подолати скованість органів мовлення, шепелявість, поспішність чи сповільнене вимовляння, загикування, сюсюкання, гаркавість, гугнявість та ін. Знання ж сучасних орфоепічних норм буде еталоном дикції. Звичайно, і на дикцію, і на орфоепію впливають різні фактори:

а) особливості діалектного мовлення;

б) інтерферентні явища білінгвістичної практики;

в) варіантні явища літературної вимови (точніше, незнання цих варіантів);

г) індивідуальні особливості (фізичні вади) органів мовлення;

ґ) психічний стан мовця, ситуація.

У зв’язку з цим необхідно:

1) контролювати мовлення щодо темпу, пам’ятаючи, що при нормальному темпі мовлення за хвилину говоримо не більше 70-75 слів, що становить 8-10 речень („скоромовлення”  недопустиме, воно спотворює вимову, чіткозвучність);

2) уникати монотонного мовлення, яке з’являється при „розтягуванні” мовлення;

3) не ковтати в словах останніх складів і не допускати інтонаційного згасання останніх слів у реченнях;

4) пам’ятати про залежність дикції від дихання і голосу, дбати про правильність дихання і володіння голосом, що, безсумнівно, з’являються лише внаслідок серйозних тренувань;

5) не допускати манірничання, „фальшивої інтелігентності” у вимові окремих звуків; залишатись у мовленні самим собою, а не копіювати якусь знаменитість чи власного кумира;

6) дбати про фізичне здоров’я артикуляційного мовного апарату.

Отже, дикція, як і голосові властивості, зумовлюється фізіологічними причинами, вольовою спрямованістю звука, етикою. А ще добрим знанням орфоепічних норм, які діють у конкретний час. До орфоепічних норм прийнято зараховувати норми вимови звуків і наголошування складів у слові, оскільки характер вимови звука впливає його наголошена чи ненаголошена позиція.

4. Функції інтонації, її складові

Досконале мовлення має бути інтонаційно виразним. Інтонація не належить до тих мовних засобів, які діють у реченні самостійно, тому вона виконує допоміжну функцію. І все ж доречна, вдало вибрана інтонація багато в чому забезпечує ясність, точність, естетичну довершеність мовлення.

У висловлюванні інтонація відіграє надзвичайно важливу роль перш за все тому, що завдяки їй диференціюються речення за метою висловлювання. Порівн.: Він тут. Він тут? Він тут! Однакові за будовою і лексичним складом речення промовляються з різною метою, а тому вони по-різному інтонуються. Якщо ми змінимо інтонацію, тобто одне речення промовимо з інтонацією, характерною для іншого речення, це призведе до спотворення змісту або його руйнування.

За допомогою інтонації можна виділити в повідомленні головне й другорядне. Інтонування, що не відповідає змістові, призводить до неточності мовлення. Інтонація допомагає також точно визначити зміст речення та комунікативний намір мовця, тобто все те, що мовець хоче чи вважає за потрібне висловити. 

Інтонація може передавати ставлення мовця до змісту висловлювання. Отже,  інтонація – важливий чинник формування змісту висловлювання. Саме тому цей важливий феномен усного мовлення потребує детального вивчення.

Складові інтонації. Інтонація – це складний комплекс взаємопов’язаних елементів, до яких, зокрема, належать:

-зміна висоти тону;

-фразовий наголос;

-паузи;

-тембр голосу;

-темп мовлення тощо. 

Кожен із цих складників відіграє свою роль у формуванні інтонаційного забарвлення.

Розглянемо дію цих елементів на прикладі наведених вище речень.

Висота тону може змінюватися у напрямку підвищення або зниження. Наприклад: Він тут. У цьому реченні висота тону змінюється у напрямку зниження. Другий приклад: Він тут? Висота тону питального речення змінюється у напрямку підвищення. Ці зміни створюють своєрідну криву, яку називають мелодикою. Мелодика мовлення має національну специфіку. У кожній мові є свої типи мелодики, які можна виділити залежно від напрямку зміни висоти тону.

Фразовий наголос падає на слово (або словосполучення), яке передає найважливішу інформацію. У наведених прикладах ми можемо побачити зміну місця фразового наголосу, залежно від зміни мовленнєвої ситуації, яка й визначає найголовніше слово в реченні: Хто поїхав до Києва? Петро поїхав до Києва. /Куди поїхав Петро? − Петро поїхав до Києва.

З допомогою паузи здійснюється членування речення на певні частини, наприклад: На попередній лекції/ми розглянули тему «........». Паузи можуть бути фізіологічними, тобто такими, які викликані необхідністю вдихнути повітря. Крім того, паузи відбивають логічну завершеність думки, що найчастіше спостерігаємо на межі речень. Паузи можуть також служити засобом виразності.

Від тембру голосу залежить інтонаційна своєрідність мовлення. Тембр – це індивідуальне звучання голосу, особливе забарвлення, завдяки якому можна передати різні емоційні стани (радість, сум, байдужість, схвильованість, гнів, відчай тощо), а також