Методика викладання, педагогіка та психологія вищої освіти

5. Вдихати і видихати слід безшумно, непомітно для слухачів, адже якісний звук утворюється спокійним струменем повітря, що виходить під час рівномірного вдиху і видиху (тут не йдеться про афективне мовлення).

Таким чином, умови, за яких дихання під час мовлення буде правильним, можуть бути реалізовані систематичним тренуванням. Окрім тренування, необхідно дотримуватися і деяких гігієнічних правил:

1)не слід читати вголос чи промовляти у душному, із надто сухим повітрям приміщенні;

2)дихання залежить і від розміру приміщення, його акустики: сила звуку залежить від якості дихання, яка зумовлена активною роботою реберних, діафрагмових і голосових м’язів;

3)оскільки надлишок повітря утруднює утворення звука, не слід набирати в легені надто багато повітря;

4)поза повинна бути вільна (рівно сидіти, краще – стояти), грудна клітка не стиснута, голова піднята;

5)не можна надмірно підсилювати голос – напружувати голосові зв’язки, бо це вимагатиме напруження і від дихального апарату, що призведе до розладу всього апарату мовлення;

6) не слід без належної паузи переходити від афективного до врівні

 

 

2. Голос як дієвий компонент звукового мовлення.

Голос, пояснює тлумачний словник української мови, – це „ сукупність різних щодо висоти, сили і тембру звуків, які видає людина (або тварина, що дихає легенями) за допомогою голосового апарата ” (Словник української мови, т.1, с. 115). Вдихаючи і видихаючи повітря в процесі говоріння, людина змушує голосові зв’язки змикатися і розмикатися. Унаслідок цього з’являється голос. Таким чином, він стимулюється інтелектом мовця, його емоціями (бажанням говорити), волею. Це – результат складної фізіологічної та психічної діяльності людського організму. Сам голос – слабкий. Щоб він зазвучав, необхідне посилення звуків голосу. Воно здійснюється резонаторами (посилювачами): грудною кліткою, піднебінням, зубами, носовою порожниною, кістками обличчя, лобними пазухами, тобто є верхній резонатор (ротова порожнина і ніс) і нижній, грудний резонатор (дихальне горло, бронхи, легені). Отже, звучання голосу, його сила залежить від побудови резонаторів, від того, в якому вони стані і чи правильно спрямовуються звуки голосу в резонатори. Від цього ж залежить і тембр голосу, тобто його якість, що відрізняє цього мовця від будь-кого іншого. Тембр залежить не від основної тональності голосу, а від додаткових, супровідних тонів – обертонів, які зумовлюються будовою гортані, ротової і носової порожнини мовця. Основні властивості голосу такі:

1) повнозвучність – тобто невимушена, вільна звучність, на противагу крикливості або напруженій звучності;

2) милозвучність – тобто чистота і свіжість тембру (без сторонніх призвуків: хрипіння, сипіння, скованості та ін.), вроджена краса звуків;

3) мелодійність – здатність голосу відхилятися за певними законами вгору, вниз, встановлюватися на середньому рівні, знову підвищуватися і падати тощо;

4) злетність – здатність голосу зберігати свою звучність у великому приміщенні, коли мовець не напружується, щоб подолати голосом значну відстань; здатність голосу виділятися на фоні інших звуків;

5) гнучкість – здатність легко і швидко змінюватися за висотою, силою, тривалістю звучання і тембром, тобто здатність легко переходити від високих звуків до середніх чи низьких і навпаки;

6) висота (звуковисотність) – це якомога повніше використання мелодійного діапазону голосу, доступне розширення звукових можливостей;

7) обсяг або діапазон – тобто кількість доступних для відтворення нот, залежить від наявних у голосі відносних нот і тонів;

8) сила – це повноцінність, компактність (не гнучкість!) звуків, визначається тим простором, який звук повинен заповнити;

9) тривалість (темп) – збереження позитивних властивостей голосу в різноманітних формах використання його під час мовлення (темп повільний, середній, швидкий і їх відтінки), тобто здатність людини довго, не втомлюючись, говорити повними, чистими звуками.

Голос – це надзвичайно тонкий, поліфункціональний інструмент: він змушує чути не лише вухо, а й очі – голосом можна відтворити будь-яку картину, створити образ, передати емоції. Тому досконале володіння власним голосом – головна умова виразності мовлення: залежно від обставин (або завдання) мовець повинен змінити, не чинячи насильства над диханням, голосовими зв’язками тощо, тембр голосу, його мелодику, висотність, силу. Звичайно, самих лише природних даних для цього замало – голос необхідно тренувати, зокрема людям, які користуються голосом упродовж тривалого часу.

Головні гігієнічні вимоги до голосу такі:

1.Пам’ятаючи, що голосові зв’язки зношуються, виснажуються, не слід їх напружувати чи змушувати працювати без відпочинку понад критичну для голосу часову межу.

2. Оскільки краса і сила голосу залежить від органів дихання, гортані та резонаторних порожнин, слід подбати про скоординованість роботи, що можливо насамперед за умови їх доброго фізичного стану (здоров’я).

3. Ураховуючи вікові особливості голосу, зокрема можливі зміни звучання у школярів 11-14 років, не слід домагатися видозмін від звучання голосу, який перебуває у стані фізіологічної перебудови.

4. Кожну зміну голосових властивостей, зокрема зміни регістрів, темпу, сили звучання треба здійснювати невимушено, без напруження (цим збережемо працездатність органів голосотворення) і непомітно для слухачів, чим можна домогтися  переконливості,  органічності  нашого  сприйняття  і  сприйняття  слухача.

5. Оскільки поліпшення тембру залежить і від нашої волі, то вона підпорядковує собі наш настрій, психологічні особливості, фізичний стан тощо.

Щоб мовлене слово досягло мети, воно повинно бути почуте.